Читати книгу - "Інформатор"

зриву. Якщо він швидко не наддасть нам нової інформації, можливо, нам доведеться припинити розслідування.

— Ви серйозно? — запитала Лейсі.

— Ні — поки що. Але давайте трохи на нього натиснемо. Він єдиний, у кого є інформатор.

Щоб отримати відповідь від Маєрса, детективам знадобилося три дні й безліч дзвінків на усі три номери телефону. Коли він, врешті, передзвонив, то, здавалося, був радий почути голос Лейсі. Чоловік зізнався, що вже думав про наступну зустріч, адже в нього з’явилася нова інформація. Лейсі запитала, чи могли б вони зустрітись у більш зручному місці. Сейнт-Огастін чудовий і таке інше, але ж до нього цілі три з половиною години їзди. У детективів був щільний графік, на відміну від Маєрса. Вочевидь, він намагався триматися якнайдалі від узбережжя. «Там багато старих ворогів», — якось обмовився він.

Детективи домовилися про зустріч у Мексіко Біч, невеликому містечку на березі морської затоки всього дві години їзди на південний схід від Таллахассі. Вони зайшли до місцевого ресторанчика неподалік пляжу й замовили смажених креветок на обід.

Маєрс без упину розповідав про свої рибальські пригоди у Белізі й про те, як займався дайвінгом біля Британських Віргінських островів. Його засмага стала ще темнішою, він трохи схуд. Уже не вперше Г’юго впіймав себе на думці, що заздрить такому безтурботному способу життя цього хлопця, який живе на гарному човні й не має жодних фінансових проблем. Він пив холодне пиво з кухля, викликаючи у Г’юго ще більші заздрощі. Що ж до Лейсі, то тут про якусь заздрість і мови не могло бути. Вона вважала Маєрса надокучливим, і її зовсім не захопили усі ті пригоди, про які він розповідав. Лейсі хотіла почути факти, подробиці, докази того, що його версії можна вірити.

Набивши рота креветками, Маєрс запитав:

— Як просувається розслідування?

— Дуже повільно, — відповіла Лейсі. — Наш керівник змушує нас відшукати більше бруду, інакше нам доведеться закрити справу. А час іде.

Він припинив жувати, витер рот долонею і зняв окуляри:

— Ви не можете відхилити мою скаргу. Я можу присягнутися, що Макдовер володіє чотирма будинками, які вона отримала як хабар.

— Як же нам це довести, якщо все приховано за офшорами? Ми б’ємося об стіну. Уся документація прихована на Барбадосі, Кайманах, у Белізі. Тобі варто вказати на карті, де вони, — і ми вирушимо на пошуки без доказів. Запевняти, що в судді є компанії, які володіють будинками, — це одна річ, а надати докази — це зовсім інше, Грегу, — мовив Г’юго.

Той посміхнувся, ковтнув іще трохи пива і сказав:

— Я зрозумів, зачекайте ще трохи.

Лейсі і Гюго перезирнулися. Грег наштрикнув на виделку креветку, вмочив її в соус і з’їв.

— Ви збираєтесь їсти чи ні?

Вони перемішували креветки у кошику пластиковими виделками; їсти не хотілося. Маєрс теж уже якийсь час не їв, він хотів пити, але зволікав із розмовою. За сусіднім столиком сиділа підозріла пара, сиділа занадто близько, щоб можна було починати серйозну розмову. Коли офіціантка принесла Маєрсу другий кухоль пива, ці люди пішли.

— Ми чекаємо, — сказала Лейсі.

— Добре, добре, — відповів він і відпив іще один ковток, знову витер рота рукою. — Першої середи кожного місяця суддя йде з офісу трохи раніше, ніж зазвичай. Вона прямує до одного зі своїх будинків у «Кролячих перегонах». Залишає «лексус» на під’їзній алеї, зачиняє його і прямує до вхідних дверей. Два тижні тому на ній була блакитна сукня без рукавів і туфлі від Джиммі Чу, в руках вона несла маленьку сумочку від Шанель, ту саму, з якою вийшла з роботи. Вона підходить до дверей і відчиняє їх. Доказ номер один: суддя — власниця будинку. У мене є фото. Десь за годину потому біля «лексуса» зупиняється мерседес, на пасажирському кріслі сидить чоловік, він виходить із авто. Водій залишається за кермом, завжди. Пасажир іде до вхідних дверей. У мене є фото, і, увага, леді та джентльмени, нарешті ми зможемо побачити таємничого Бонна Дюбоса. Він приносить коричневу шкіряну сумку, яка вочевидь наповнена чимось. Коли чоловік натискає на дзвінок то роззирається довкола, але не схоже, щоб він хоч трохи нервував. Двері відчиняються. Він проводить всередині тридцять шість хвилин, і коли з’являється знову, то несе ту саму сумку, але з того, як він це робить, стає зрозуміло, що вона уже не повна. Важко сказати точно. Він сідає в авто і їде геть. П’ятнадцять хвилин потому жінка робить те ж саме. Ця зустріч, як я уже згадував, відбувається першої середи кожного місяця. Ми схиляємося до того, що її організовують не по телефону чи електронною поштою.

Маєрс відклав порожню корзинку з-під креветок, відпив іще пива й дістав із оливкової шкіряної сумки, яку завжди мав при собі, дві не підписані папки. Він роззирнувся навколо і подав одну з них Лейсі, а другу — Г’юго. Усі фото були розміром вісім на десять, кольорові й вочевидь зроблені з близької відстані. На першому фото був номерний знак «лексуса», завдяки якому власника можна легко ідентифікувати.

— Звісно, я його перевірив. Авто зареєстроване на нашу любу суддю Клаудію Макдовер. Це одна з небагатьох речей, зареєстрованих на неї. Авто придбали минулого року в Пенсаколі.

На другому знімку була зображена Клаудія на повен зріст. Масивні окуляри частково приховували її обличчя. Лейсі прискіпливо оглянула її височенні підбори й запитала:

— Звідки ви знаєте, хто дизайнер взуття?

— «Кріт» знає, — відповів Маєрс.

На третій фотографії Клаудія була