Читати книгу - "Замах (Щось краще за смерть)"

З боку Зандштрасе Леонід мав змогу спостерігати за в'їздом до двору на Лімпрунштрасе. Оскільки було сказано «гараж або під'їзд будинку», то вибрав полудневий час, коли Заремба міг заскочити додому. Це мало свої переваги. Якщо побачить Зарембу у супроводі, то навіть туди не поткнеться. Якщо Заремба буде сам, то той змушений буде спочатку заїхати у двір, відкрити гаражні двері, поставити машину в гараж і знову закрити двері. Отож часу буде більш ніж достатньо. Підстерігав він усього годину до півдругої, довше стовбичити там було небажано. Тоді пообідав і пішов до кінотеатру.

Після двох днів невдалої засідки Леонід вирішив спробувати вистежити Зарембу ближче під вечір. Чи це щось дасть, він не знав, проте в обідню пору Зандштрасе не видалась йому досить людною, щоб просто так стояти на ній цілу годину. Ще не було й півп'ятої, як Леонід побачив, як через Массманплац до Лімпрунштрасе наближається синій опель. Заремба був сам. Леонід рушив за ним, на ходу відкручуючи у внутрішній кишені запобіжники на цівках. У дворі загорнув зброю у газету, яку тепер недбало тримав в руці. На подвір'ї нікого не було, двері Зарембового гаража навстіж, Заремба саме висідав з машини. Кращої нагоди годі чекати. Навіть якщо Мирослав Заремба щось і запідозрить, то з в'язкою ключів у руках він навіть не встигне сягнути за пістолетом. Але той, очевидно, нічого і не запідозрював, бо саме замикав авто. Він і не здогадувався, що смерть до нього наближається, що вона заледве в двадцяти кроках від нього і що нічого його не врятує. Він не здогадувався, що має вмерти, що жити залишилося лиш одну-дві хвилини.

Леонід уже опинився на подвір'ї, швидкий погляд ліворуч і праворуч переконав його, що довкола немає нікого. Він опинився сам на сам із Зарембою, який, нічого не підозрюючи, стояв до нього спиною. Може, він навіть і не зауважив Леоніда...

Зненацька Леонід рвучко повернувся і пішов геть. По Лімпрунштрасе він попрямував на Ерцґісерайштрасе. Він так і не взяв собі в толк, що з ним сталось: він не наважився і ретирувався. Якби не багаторічний вишкіл, то просто кинувся б навтікача. Він завернув на Німфенбургерштрасе і пішов тією самою дорогою, як тоді після замаху на професора, з тією лише різницею, що цього разу він цього не зробив. Владу над ним перебрало якесь навіювання. Я цього не зробив!

Поблизу парку Гофґартен він завернув до музею зброї. Біля місточка через потік він розрядив обидва дула у воду, розібрав зброю, кинув частину деталей до води, а решту — біля іншого місточка. Автоматизм цих дій повернув його до реальності. Вони були складовою завдання. Минулого разу йому зробили зауваження за те, що викинув тоді зброю, не розібравши її. Щойно він покінчив із зброєю, як виникло питання: «А що тепер? Розібрати ти її розібрав. А що сказати Борисові? Що на нього напала меланхолія? Невже це вдовольнить його чи вдовольнить Москву? Що, починає хворіти душа, Леоніде Свобода? Ну що ж, тоді ми утримаємось від цього завдання».

Роками його привчали до беззаперечного послуху. Накази треба виконати, чи розуміє їх, чи ні, чи погоджується з ними, чи ні. Їх просто виконують, ось і все тут. Простіше не буває. Раптом його охопив страх, як тоді в дитинстві, коли йому здалося, що вперше в житті скоїв смертельний гріх. Почуття непоправності вчиненого роз'їдало його, мов виразка. Тоді йому теж здалося, що сонце згасло і запав страшний морок, у якому почував себе самітним, залишеним і відкинутим Богом. Ще років два тому він був переконаний, що Бога немає.

Хвилю екстазу і почуття визволення тепер ніби рукою зняло, щоб поступитися місцем усвідомленням того, що він не виконав наказу, зрадив ідеалам на користь ворогам. Це було вже почуття вини та страху заразом. Хоч він і визнавав, що винен, що заслуговує на кару, все це його лякало. Інстинкт самозбереження велів приховати свою вину. Але як? Можна сказати, що Заремба був з охороною і тому не вдалося виконати завдання. Можна. І навіть якщо — і це не виключено — хтось за ним спостерігав з Лімпунштрасе, то йому і так не вдалося вистежити ситуацію, яка склалася на подвір'ї. Ніхто не зможе довести, що там раптом не з'явилась охорона, яка і зіпсувала всі наміри. Та це ще не причина, щоб викидати зброю. Навіщо він це зробив? Єдиною сприйнятливою версією було те, що він забоявся, що його викриють. Що боявся, що його помітили і тому пішов до Гофгартена? В таких випадках зброю кидають до першої-ліпшої стічної каналізації. Якщо розказувати вже байки, то треба, щоб вони трималися купи і щоб уже комар носа не підточив, а не то — начувайся! А хто каже, що зброю одразу було викинуто? Викинути можна її було і згодом, десять днів по тому, коли, зважаючи на непередбачені обставини, треба було повертатись! Непогано. Ще є час придумати відповідну легенду...

Надія на те, що зуміє вийти сухим з води, повернула йому впевненість у собі. Панічне почуття вини дешо згасло і замінилося почуттям зради всього того, що бачив тоді на Червоній площі: появу керівників уряду, розмаяні прапори та радянську молодь.

В наступні дні він відточував легенду, яка мала б приховати його зраду. Леонід вирішив звалити все на відмички, які йому передали з Москви. Це була ручка, на яку можна було насаджувати різні ключові борідки. Проте до вхідних дверей на Лімпрунштрассе, 5 не підійшла жодна, а одна навіть зламалась і засіла в замковому отворі. Леонідові довелось добряче пововтузитись, перш ніж він видобув зламаний кусок. Позаяк йому здалося, що зламана борідка таки майже підійшла, то купив набір пилок, щоб підігнати свій квартирний ключ. Ключ був алюмінієвий і легко піддався обробці, проте борідка мала досить складну форму, яку спочатку потрібно було спиляти, перш ніж нанести профіль. Проте все виявилось надаремним, бо від обробки ключ став настільки тонким, що зламався при першій спробі.

Передбачені інструкцією десять днів він провів у Мюнхені і встиг ще двічі побачити Зарембу, обидва рази у супроводі охорони. Навіть якби мав тоді при собі зброю, то не міг би скористатися з нагоди. Це і схилило його до думки скласти якомога правдоподібний звіт.