Читати книгу - "Коли курява спаде"

Дуньхуану у вигляді горизонтального сувою; в традиції, що походить з Індії, являє собою низку горизонтальних вузьких аркушів паперу з нанесеним текстом, іноді скріплених, між двома дерев’яними кришками, часом загорнутих у тканину жовтого, червоного, барвистого кольорів, але жовтому надавалася перевага як кольору віри. ">[62].

Живий будда перевдягнувся, узяв під пахву вузлик із жовтої шкіри й вирушив у дорогу. Він збирався розповісти цю історію туси, щоб той повірив, що така пісенька не могла ні з того, ні з сього відродитись у виконанні дітей.

Однак йому не пощастило, оскільки туси не було в замку. Він спитав, коли той повернеться, однак люди в замку сказали, що не знають цього. Стривожений вигляд цих людей указував на те, що вони не брешуть. Тоді живий будда сказав, що хоче побачити ламу-знахаря — головного в молитовній залі.

Лама-знахар відповів людині, яка доповіла йому про це:

— Якщо він хоче побачити мене, то приведіть його сюди, нехай побачить.

Живий будда в той момент сидів на другому поверсі в кімнаті, де вів справи управитель. Молитовня ж була на п’ятому поверсі. Після такої зухвалості лами навіть управитель нишком кинув погляд на обличчя живого будди. Той надзвичайно спокійно сказав:

— Ну от, ви самі бачите, як він до мене ставиться. Однак коли насувається біда, я не буду з ним зводити рахунки, — і з виразом глибокої образи на обличчі він пішов нагору.

Де ж був у цей момент туси Мерці?

Ш-ш-ш! Це — таємниця. Однак хоча я й прикладаю тут палець до губ, я не можу втриматись від того, щоб не повідомити вам, що туси Мерці шукав у полі місця для усамітнення із своїм новим коханням.

Тут знайшлося застосування біноклю, який залишив нам уповноважений Хуан. В око цього бінокля я дуже легко вловлював тіні батька і його нової любки, що заявлялися то тут, то там на полі. А тепер давайте я вам розкажу, чому їм знадобилось іти в поле. Тому що третя дружина туси Мерці дуже боялась ліжка туси. Щоразу, коли туси хотів займатись із нею коханням на тому ліжку, її охоплював жах. Якщо ж туси пробував присилувати її, вона з усіх сил чинила спротив. У такі миті довгі нігті третьої дружини глибоко впивались у чоловіче тіло, а вона сама постійно повторювала прохання:

— Давай удень! Прошу тебе, давай удень підемо в поле!

— Ти щось побачила? — спитав туси.

— Ні, нічого я не побачила, — відповіла Янгджома із заплаканим обличчям, — але я боюся.

Туси й сам дивувався, звідки в нього взялося таке терпіння й ніжність до жінки. Так само, як він дивувався тому, що в ньому ще могла так потужно вибухнути пристрасть. Він притис жінку до грудей і сказав:

— Добре, добре, давай почекаємо дня.

Однак удень ситуація не стала більш привабливою. Я бачив, як вони квапляться знайти в полі місце, де можна лягти. Однак, як не дивно, цей гарячкуватий чоловік, який, на перший погляд, був господарем цих безмежних земель, не міг знайти тут місця, щоб покохатись із милою йому жінкою. Усі місця були окуповані тваринами, що взялися не знати звідки.

На величезному рівному камені поряд із струмком вони побачили, коли підійшли ближче, кількох жаб, що статечно розсілись там. Туси хотів зігнати їх, однак вони не тільки не зістрибнули, але ще й голосно розквакались на них.

Щойно Янгджома лягла на моріжок, як відразу ж, різко скрикнувши, й підскочила — з її спідниці зірвались униз кілька полівок.

Туси залишалося тільки підвести жінку й притулити її до високої ялини. Однак щойно спідницю жінки були піднято, а штани чоловіка — спущено, як їхні оголені частини тіл зазнали нападу розлючених мурах та кількох зозуль. Зрештою, вони вимушені були відмовитись від спроб усамітнитись у полі. Однак жодна з їхніх марних спроб не уникла мого ока. Було очевидно, що надії для них зовсім немає, хіба що вони могли б спати в повітрі. Однак вони, напевне ж, не розумілися на таких чарах. У легендах розповідається про магічний спосіб, що дає людині змогу літати[63], однак там нічого не говориться про те, що в небі можна ощасливити жінку. Коли я склав свій дорогоцінний бінокль, батько й та жінка в сум’ятті повернулися з поля.

На майданчику юрба дітлахів домашніх рабів співали, тримаючи в руках палиці з прив’язаними до них угорі пістрявими зміями:

Бо помер володар славний, Бірюза його розбилась, Розлетілася на друзки.