Читати книгу - "Німа"

Тасіта задумливо дивиться на нього. І посміхається.

— Он воно як… От як почувається людина, яка зробила комусь щось хороше… Це приємно…

Піддослідна злегка прикриває повіки й притискає глечик до грудей. Не дарма. Нічого не дарма. Вона робить усе правильно.

Піддослідна збайдужіла до всього. Творчість має й зворотний бік. З того моменту, коли Тасіта почала малювати, вона втратила відчуття реальності.

Інколи вона настільки захоплюється роботою, що весь світ навколо зникає. Вона дивиться на людей, предмети, власну домівку і навіть на себе й не впізнає.

Вона розглядає записи в документах і подумки змінює порядок букв, утворює інші слова, укладаючи в них новий зміст. Інколи літери складаються в образ чи навіть малюнок.

Тася торкалася пензликом полотна й помирала для цього світу, утілюючись у малюнок. Там, на полотні, розкривалися її душа, думки, бачення світу, поставало її безтілесне «я». Напевно, саме так виявляється справжній талант.

Особливо тяжко було на роботі.

— Хто сказав, що якщо я не маю червоного диплома, то працюю гірше за інших?! Я просто ніколи не зазубрювала підручник напам’ять, щоб мати гарну оцінку. Я свідомо розмірковувала над предметом вивчення! І мої трійки в дипломі не заважають мені працювати краще за червонодипломників! Я займаюсь самоосвітою. І оцінки чи бали в папірці, отриманому надцять років тому, не можуть відобразити справжній рівень моїх знань! Неправда, що диплом скаже про все!

Та частина Тасіти, яка все ж сприймає реальність, мовчки підтакує молодій клієнтці. Справді, вона знає чимало людей, які отримавши червоні дипломи, після закінчення університету дзвонили трієчникам і радилися щодо правильності виконання роботи. Вона згодна, що головне не знання, а розуміння.

— А? — Реальна Тася затуманеним поглядом дивиться на дівчину, яка вже близько десяти хвилин розпинається, щоб добитися хоч якоїсь реакції.

— Я вам кажу, що варта роботи, яку ви даєте тим, хто має червоний диплом.

— Тримай. — Піддослідна, не замислюючись, простягає їй потрібну папку. — Вибирай.

Дівчина здивовано завмирає, але тільки на мить — не час ловити ґав, — квапливо розкриває папку.

Тася замріяно зітхає і відкидається назад.

— Знаєш, у цьому світі можливо все, — несподівано починає говорити. — Навіть якщо вже опустилися руки й ситуація видається безнадійною. Не буває безвихідних ситуацій. Існує наш обмежений кругозір, який заважає нам побачити вихід. А щоб чогось досягнути, потрібно не тільки багато працювати, а ще й відчувати нагальність того, що ти робиш. Необхідна підтримка й розуміння. Та навіть без цього — слід тримати себе в руках, як би складно це не було. Навіть у відчаї, у розчаруванні, у горі. Не здаватися. Добиватися поставленої мети. І все вийде. А якщо не вийде, намагатися ще і ще. Насправді, у нас безліч шансів, але ми часто не помічаємо їх.

Дівчина здивовано дивиться на Тасю.

— Ти хочеш сказати, що мені слід старатися?

— Що? Ой… Це я вголос? Що ж… Роби свої висновки, якщо почула щось корисне для себе… — Тася кліпає очима, вигулькнувши зі свого світу.

Повертаючись додому, вона минає Жара біля під’їзду — не помітила. Та вона цим геть не переймається. Тобто тим, що не помітила. Не зважає. Він і справді замало для неї значить. Хоча не можна не визнати, що його піклування багато важить. Я б сказала навіть: стало життєво необхідним для неї.

Сьогодні вона не стає до мольберта. Не уявляє образи. Просто сідає біля вікна й дивиться на порожній білий двір.

— Я рада, що зуміла комусь допомогти. Правда, це дещо дивно. Мені завжди здавалося, що кожна людина мусить сама вийти з того стану, у який себе загнала. Але події останніх днів довели мені протилежне. Хіба не Жар допоміг мені зрушитися з місця? Він же майже силоміць поставив мене до полотен. Хіба я тоді не поводилася, як той гончар, який просив роботу будівельника? Але я й досі не здатна працювати самостійно, без Жара. Можливо, через моє ставлення до довколишнього світу, мої відчуття. А може, причина тому — лінь, невпевненість у своїй роботі. Я ще не можу створювати нових полотен без допомоги, без підтримки, тому що все ще сумніваюся у власній довершеності. Я ще не можу сказати сама собі: «Так, я дійсно талановита». Я не готова створювати щось нове, поки не переконаюсь у цьому. А впевнена буду тоді, коли піду звідти, де таланту вготована смерть, де мене охоплює відчай.

— Що в тебе з обличчям? — Жар нажахано розглядає піддослідну, торкаючись її щік.

— Мені були потрібні емоції.

У неї розсічена губа й синець поволі напливає на щоку й око. Вона наче щойно брала участь у військовій сутичці. Кісточки на руках сильно збиті, одяг