Читати книгу - "Червоно-чорне"

— в камері діаметром півтора метри й висотою у два з половиною метри. Ця камера знаходилася глибоко під землею, куди не доходило ні світло, ні жоден звук. Долівка була залита водою і Лобаю просто поталанило, що мав добрі чоботи. За весь цей час він не почув жодного слова, а про те, що розпочинається новий день міг здогадатись із дзвінка в одній з камер.

«Впродовж мого перебування у „кам’яному мішку“, я був напівпритомний. Чи мав я гарячку, не знаю. Ніякий лікар мною не цікавився. Не можу собі також пригадати, про що я тоді увесь час думав, не пам’ятаю навіть, чи я молився, чи ні. Але мені ніколи не приходила до голови думка про самогубство», — згадував пізніше у своїх спогадах підпільник.

Уже під час II Світової війни йому довелось зустрітись у Києві з Миколою Лемиком — відомим політичним в’язнем, який «за Польщі» відбував довічне ув’язнення за вбивство радянського дипломата. Оунівці піджартовували зі своїх в’язничних поневірянь: «Микола поглянув на мене насмішкувато і запитав: „Оце і є той недобитий Лобай?“. Я відповів йому в той сам тон: „А оце — той недостріляний Лемик?“. Отак ми познайомилися».

Поліція використовувала певну систему допитів, яка складалася з п’яти ступенів тортур. Сучасники, а згодом й дослідники визвольного руху часто звертали увагу на те, що українські націоналісти рідко заломлювалися на допитах, хоча бували випадки, коли під час тортур в’язні помирали.

Цікаво, що український в’язничний капелан отець Богдан Липський твердив, що між українськими націоналістами-політичними в’язнями зустрічав людей, яких з повним правом можна назвати «святими».

43. Націоналістичні університети

Про те, що в’язниці і табори є добрими університетами для політичних в’язнів — стало широко відомо з радянських каральних закладів. Але несправедливо забутим є досвід українського підпілля власне у польських тюрмах.

От хоча б уявити видання в’язничної газети! А «Тюремні українські вісті» справно виходили на близько тридцяти аркушах цигаркового паперу у Дрогобицькій тюрмі. Саме з цього видання політичні в’язні мали значно більшу та повнішу інформацію із зовнішнього світу, ніж їх сторожі.

Редакторами були доктор Кобільник та Богдан Підгайний. Останній був засуджений на згаданому Варшавському процесі, а в’язні цього процесу підлягали окремим приписам, які, поміж іншого, передбачали можливість отримання легальних газет. Втім, газети були не єдиним джерелом інформації, окремі в’язні, виконуючи допоміжні функції при адміністрації, могли слухати радіо. Ще інші, котрі не підлягали під політичні статті, мали право під конвоєм виходити в місто. Це все слугувало джерельній базі для редакції. Уже в кінці 1930-х, коли розпочалася військова драма на Закарпатті, додаток до «Тюремних українських вістей» виходив щоденно.

Досвід підпілля творив й нові форми комунікації та проведення дозвілля. Так, засуджений на Варшавському процесі на довічне ув’язнення Микола Климишин за допомогою азбуки Морзе дізнався, що в сусідній камері перебуває його далека знайома Дарія Гнатківська. Коли вони через стінку досхочу поспілкувались, то за допомогою перестукувань розпочали грати в шахи, розграфивши на підлозі поле, а з соломи зробивши фігурки.

Інший ув’язнений з цього процесу — Ярослав Карпинець — зробив із хліба та паперу модель літака з пристроєм до керування. Згодом його змусили презентувати свій проект, після чого в’язничний сторож конфіскував цей чудо-винахід.

Завдяки німецьким в’язням, українські націоналісти системно вивчали німецьку та англійську мови, а подекуди, щоб здобути кращі успіхи, принципово намагалися не розмовляти з німцями польською.

У більшості в’язниць, де перебували націоналісти, було введено для вивчення різні підпільні курси з історії України, ідеології, іноземних мов. На цигарковому папері писалися лекції, які під час прогулянки у тюремному дворику, екзаменувалися.

Чи не найвідомішим учнем «тюремних університетів» був Гриць Перегіняк. Цей неграмотний сільський хлопець у свої 23 роки опинився за ґратами із довічним терміном. Проте його дуже підбадьорила зустріч у в’язниці зі Степаном Бандерою. Для простого коваля це був добрий знак, що поруч з ним сидить син священика із сусіднього села і хоч загартованому до різних невигод Грицю в тюрмі велося непогано, він почав на дозвіллі багато вчитися. І навіть, коли Бандеру забрали зі «Святого Хреста», Гриць самостійно перечитав велику частину тюремної бібліотеки, а коли під час II Світової потрапив на волю, то пройшов кілька військових курсів. Свій життєвий шлях Гриць Перегіняк закінчив у 1943 році сотником першої сотні УПА на Волині.

44. «В пащі лева»

«Усі арештовані за політичні справи, ставали в очах загалу національними героями. Кожний молодий чоловік мріяв про те, щоб засісти на лаві обвинувачених за українську справу», — такий запис є у спогадах Степана Шухевича — адвоката політв’язнів.

«Святий Хрест» був найважчою в’язницею у Польщі, проте організований націоналістичний рух й тут творив для себе відповідні умови. Цікаво, що коли комуністи бачили, як націоналісти ведуть спільну господарку та діляться харчами, то зауважили, що вони повинні бути не націоналістами, а комуністами. Самі ж «послідовники братерства та рівності» ніколи не могли організувати своєї спілки.

Подібно й «посполиті» в’язні-кримінальні злочинці, також мали своє ставлення до націоналістів, яких називали «фраєрами», оскільки в їхньому розумінні українські революціонери сидять за якісь незрозумілі й марні речі.

В’язничні стіни, свавілля охоронців та адміністрації не здатні були придуши — «Святого Хреста» ти свободи, особливо це відчувалося під час релігійних та національних свят. Ще з тих часів українці навчились готувати імпровізовані Святі вечері та