Читати книгу - "Пан Халявський"

нашого. — Вчити вашого уроку я не буду й не буду». Ой, та й поснідав же я того дня знаменито!..

Доміне Галушкинський цілий день не звернув ані найменшої уваги, чи я тверджу овій урок і що роблю. А через те я в книжку і не заглядав, а цілий день бавився з сусідніми хлоп'ятами в паці, в швайку та м'яча.

Ранком доміне зачав слухати уроки паничів до виходу в школу. Як брати вчилися і як поводилися — я оповідати особливо не буду; я знаю себе тільки. Дійшла черга до мого уроку. Я — анітелень, не знав нічого. Та й чи міг я що-не-будь вивчити з уроку, коли він був по-латинському? Доміне ж Галушкинський нас не вчив літер і складів латинських, а ступив уперед по верхах, загадуючи твердити все на слух. А мого уроку навіть ніхто й не прочитав для мене, і тому з нього я не знав ані словечка.

Доміне інспектор взявся мене страх як соромити: нагадував мені шляхетське моє походження, значність роду Халявських і в conclusio[6] — так назвав він — заборонив мені в той день іти в школу. «Мовляв, соромно буде й мені, що мій учень на перший раз буде не справний з уроком».

Я з чемності похнюпив голову, немовби соромлячись: а — їй-богу! — як на совість і честь сказати, то внутрішньо радів, що не треба йти до школи. Яке мені діло до знаменитих Халявських, предків моїх! Мені це ні до чого, та й вони мене не знають. Чого це я буду мучитись над проклятими називними та родовими відмінками? Що тут спільного з заслуженою славою предків моїх. Предки мої не знали сих дурниць, то й не спитають, хай доміне інспектор хоч лусне спересердя, що нащадок їхній зневажає всю вчену нісенітницю. Так я роздумував, а бабуся тим часом прикрашала стіл пиріжками, млинцями, варениками… Ну й розкіш, аж очі в себе вбирає!.. Коли се безсердечний доміне виголосив вирок: «Доміне Трушко не витвердив уроку, зате в клас не піде; а коли в клас не піде, — ergo, — не повинен брати участі в сніданку».

Уявіть моє становище! Я стояв наче громом вражений і, бувши матінчиної комплекції, хотів зомліти, та мене прорвало сльозами… та ще якими?.. рясними, гіркими… Я ревів, кричав, лементував, та доміне Галушкинський лишався непохитний і з братами моїми потрощив усе запропоноване їм. Що менше зоставалося добра на столі, то дужче я ревів, утрачаючи всяку надію смачно поснідати.

Аж ось жорстокий Галушкинський збільшив скорботу мою, давши сльозам моїм криве, образливе мені тлумачення. Він, ідучи, сказав: «Втішно бачити у ващеці шляхетний гонор, що змушує вас так страждати від сорому; та кажу вам, доміне Трушку, коли й завтра не будете знати уроку, то й завтра не візьму вас у клас». З цими словами він вийшов з братами моїми.

— Отже (слід би сказати мені, як людині, що вчиться латинської премудрості, ergo; та що я страшенно сердився на все латинське, то й сказав це по-нашому)… отже, я і завтра без сніданку?.. — я хотів показати моєму мучителеві, що мене не позбавлення класу терзає, — я хотів би й навік його збутися, — а істотна причина… Проте він уже пішов, не чувши моїх слів, що й вийшло на краще.

Звольте. Коли вони пішли, я у великій тузі впав на постіль і зайшовся слізьми. Та й справді, якщо безсторонньо подумати, то моє становище було жахливе! Позбутися в житті одного сніданку!.. Хай я сьогодні буду обідати, завтра також буде багатий сніданок; та де ж я візьму сьогоднішній? Леле, він перейшов у шлунки братів та наставника, отже, — а все ж таки не ergo, — попавши у вічність, загинув для мене без вороття… Гіркота вбивала мене!..

Проте геній-утішитель пильнував надо мною…

— Паниченьку, чи не хочете ви чого-небудь закусити? — почув я солодкий у ту мить голос бабусі, що смикала мене за руку, котрою я закрив заплакані очі мої.

— Чого там… у…уже… коли… все по…по…поїли! — відповідав я схлипуючи.

— Як так поїли? Я вам усього зоставила, та ще й більше, і лучченьке. — Ніяка гармонія так не усолоджувала людину, як усолодили мене ці, видимо, прості слова: а яка була в них сила, звучність, ситність!..

Я поспішив підвести голову… о, чудо! На столі — пироги, вареники, яєшня, одне слово, все те, позбавлення чого кидало мене в розпуку.

Я перескочив відстань від ліжка до столу і взявся. Ах, як я їв! Смачно, ситно, багато, мальовничо і, на додачу, повновладно, не зобов'язаний квапитись, боячись, що товариш захопить луччий шматок. Декому все оте видасться дрібницею, не вартою уваги, а не то щоб про неї оповідати; та я пишу про той час, коли люди «жили», себто коли їм тільки й турботи, тільки й клопоту, тільки й думки, тільки й мови та роздуму було, що все про їжу: коли їсти, що їсти, як їсти, скільки їсти. І все їсти, їсти, і їсти.

І жили для того, щоб їсти.

Чарівна музика під час мого сніданку так би не усолодила мене, як такі бабусині слова: «їж, паниченьку, їж, не жалій матінчиного добра. Поїси, я ще подам. Як побачила я, що тебе хочуть скривдити, так я і приховала для тебе все лучченьке. Так мені пані наказували, щоб ти не голодував. Не журись, якщо тебе не будуть брати до школи; я буду тебе підгодовувати ще лучче, ніж їх».

Годі! Бабусині слова ще більше посилили в мені огиду до навчання. І я дав собі й бабусі урочисту обіцянку — якомога рідше бути достойним іти в училище, маючи на увазі тішитися життям. Я дав і додержав своє благородне, шляхетське, як годилося нащадкові знаменитих Халявських,