Читати книгу - "Коло Елу"

– Ольга… Ольга приїхала! – з тими словами дівчина кинулася на шию тітки.

На гомін із кабінету вийшов батько. Він завжди був стриманий, але тут емоції переповнили його. Адже вони не бачили Ольгу вже кілька років. Проговорили з нею майже всю ніч. Це була їхня остання зустріч.

А чому саме зараз Ганна-Софія згадала цю історію? Тому що під час цієї останньої зустрічі на підлозі під її ногами лежали такі самі червоні прапори. Тітка Ольга після довгих привітань присіла на стільчик і почала знімати чоботи. І раптом із них з’явилися великі шматки червоної тканини. У тітчиному взутті були зірвані червоні прапори. Побачивши братове здивування, Ольга сказала:

– Їхні прапори добрі на онучі…

Так у свідомості Ганни-Софії поєдналися дві події, що відбувалися в різних часових вимірах. З царини спогадів її вивів Дмитро, узявши дружину за руку. Чоловік запросив усіх у кімнату. По дорозі шепнув на вухо чи то жартома, чи серйозно:

– Мабуть, не потрібно було називати доньку Ольгою. – Очевидно, він також пригадав цю історію, яку розказала йому колись дружина.

Розмова з Ольгою вийшла складною. Дівчина пообіцяла більше не робити дурниць. Але, попри те, заявила, що тільки-но стане повнолітньою, буде сама вирішувати, що і як їй вчиняти. На тому й погодилися.

Восени 1979 року в їхній сім’ї відбулися одразу дві події. Перша – Ольга пішла у випускний клас. Друга, мов грім серед ясного неба, – Остап одружився.

Про одруження син повідомив батькам у черговому листі. Написав: «Все хорошо, женился. Жену зовут Лиза». От і все. Пояснював, що весілля не справляли, на реєстрації шлюбу були тільки близькі друзі. З дружиною обов’язково приїде в гості. І, як завжди, завершував листа «поздравлением сестренкам».

Лист надійшов у жовтні, а у грудні Остап повідомив, що в нього народився син. Свого первістка вони з дружиною назвали Нікітою. Син вибачався, що не має часу приїхати. І, напевно, не скоро приїде, бо відправляють його в тривале відрядження. Писатиме й надалі. І писав. Правда, листи стали приходити ще рідше, зміст став якийсь офіційний, а слова чужі. Мов і не рідний син пише. Та що робити, видно, військова служба таким чином на нього вплинула.

Ганні-Софії сни снилися дуже рідко, а можливо, вона їх не пам’ятала. Однієї ночі перед Зеленими святами жінці наснився дивний сон.

Була місячна ніч. Одна з тих, про які кажуть, що видно, мов удень. Місяць блищав на небі, як ніколи. Складалося враження, що він наблизився впритул до Землі й до нього можна дістати рукою. Разом із чоловіком Ганна-Софія простували кудись вузькими вулицями міста. Ось вони підійшли до велетенського палацу на березі величезного озера. Місяць освітлював палац, будівля відображалася в дзеркальному плесі води, і створювалося враження, що є два палаци: один – нагорі, другий – унизу, перевернутий догори дриґом.

Подружжя підійшло до величезних дерев’яних воріт, які беззвучно відчинилися й пропустили їх усередину. Перед ними постав великий зал, освітлений сотнями, а то й, можливо, тисячами лампочок, розташованих зверху на дивних, неправильної форми люстрах. Ганна-Софія затулила рукою очі від надзвичайно яскравого світла. Тільки тепер вона помітила, що одягнена в чорну сукню, а чоловік – у військовий, кольору хакі мундир та штани-галіфе. На голові в нього була пілотка. Тут до них підійшла незнайома жінка й тихо схвально прошепотіла:

– Ви у військовій формі. Це добре. Він любить людей у формі.

Ганна-Софія спробувала запитати:

– Хто він? – та жінка, яка з’явилася нізвідки, розчинилась у повітрі.

Подружжя пройшло далі. Посеред зали стояли столи, застелені білими скатертинами, на них було безліч страв. Навколо столів снували люди. Тільки тепер Ганна-Софія зрозуміла, чого тут бракує й що мучило її. Приміщення не мало жодного вікна. Також не було жодного стільця біля столів. Незнайомі люди, про щось перемовляючись, ходили вздовж зали. Та ні, не незнайомі. Ось Ганна-Софія побачила свою бабцю Віру, котра, вітаючись, махала їй рукою. Біля неї в чорному костюмі стояв Мирон Елу й з усмішкою про щось розповідав бабусі та якійсь жінці у військовій формі. Коли Ганна-Софія й Дмитро підійшли до них, то побачили, що це її тітка. Ольга простягнула руку для привітання з Дмитром. Швидким кроком до гурту підійшов чоловік, одягнутий у таку ж військову форму, як і Ольга. Ганна-Софія впізнала в ньому Петра Маюка. Трохи осторонь перебували дві пари молодих людей, які про щось сперечалися. Придивившись, жінка ледь не зойкнула. Це були її батьки. Вони підійшли ближче, привіталися. Ганна-Софія кинулась обнімати, та мати стримала її, тихцем узяла за руку. Просто взяла за руку. Дотик був таким ніжним і очікуваним, що донька зрозуміла, що обійми зайві. Вони привіталися зі співрозмовниками батьків. Тільки тепер жінка зрозуміла: це були батьки Дмитра. Вона не раз бачила їхні світлини. І раптом у Ганни-Софії зупинилося дихання. У кутку стояв майор Барсуков. Вона хотіла підійти до нього, та дорогу перегородив молодий чоловік у такій же військовій формі, як у її чоловіка. Та й схожий він був дуже на нього. Жінка зрозуміла: це брат Дмитра Володимир.

Навколо ніби всі й спілкувалися між собою, та в залі було майже тихо. Лише панував рівний, спокійний гул. І ось настала цілковита тиша. Хтось поруч сказав:

– Усе, почалося.

Ганна-Софія тільки тепер поставила собі запитання, а що вони тут роблять. Що повинно розпочатися? Дійство не було схоже ні на святкування ювілею, ні на весілля.

Враз у залі опинилося дуже багато людей, і всі вони повернулися