Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

Здебільшого їм це не вдавалось, і літачки опинялись у квітнику внутрішнього дворика, звідки їх вимітав наступного ранку двірник, бурмочучи собі під ніс щось про «збитошних панночок, які смітят на клюмбі».

Коли перекидати записочки дівчатам набридало, вони поринали в читання, поїдаючи при цьому різні смаколики: вишні, черешні, лущену кукурудзу в маленьких паперових торбинках, карамельки — все, що потрапляло під руку. Читали вони різне. Осипа захоплювалася типовою дівчачою літературою того часу, постійно намовляючи Софію прочитати хоча б один із дванадцяти томів «Найменшого пташеняти». Натомість Софія любила «хлопчачу» пригодницьку літературу і ковтала книги Жуля Верна, «Пригоди Вінету» Карла Мая, «Робінзона Крузо» Дефо, «Пригоди Тома Соєра» Марка Твена, «Мауґлі». Тільки одного разу дівчата з однаковим захопленням прочитали одну й ту саму книгу, якою були викрадені в Софіїної мами «Таємниці гарему». При тому Софія видала себе відразу ж після прочитання, необережно запитавши за обіднім столом, що таке «одаліска». Мати відповіла, що такого слова не існує, мабуть, Софія щось наплутала, або то з помилкою написали «валізка». Проте наступного дня книга щезла з полиці, й Софія знайшла її знову, щоби дати почитати Осипі, аж через декілька тижнів.

Згодом мати забороняла Софії читати певні книги, які вважала надто фривольними для юної дівчини — точнісінько так само, як сама Софія згодом заборонятиме певні книги Галині. І це, ясна річ, тільки розпалювало дитячу цікавість до забороненого. Згодом, уже виховуючи власного сина, Галина часто замислюватиметься над ідеєю заборонити йому читати ті чи ті книги, щоби викликати той самий нестерпний щем цікавості й бажання «проковтнути» заборонену книгу за лічені години, поки не впіймали на гарячому.

Шухляди свого столу в кабінеті Стефан Левинський замикав на ключ. А ключі носив зі собою. В одній зі шухляд він тримав мініатюрну механічну рибку в дерев’яній скриньці. Софії іноді дозволяли натиснути на крихітну кнопку, яка відчиняла скриньку, а далі — на ще одну, й після того рибка підстрибувала вгору і починала рухати хвостом. У тій самій шухляді батько зберігав кількох малесеньких пташок зі слонової кістки, а також не більший за сірникову коробку годинник, у якому навіть можна було переводити стрілки.

У верхній шухляді свого стола батько завжди тримав гроші,◦— це Софія пам’ятала добре. Коли вона трохи підросла, раз на тиждень їй звідти перепадали кишенькові. У сусідній шухляді батько тримав значно більші, з тодішньої Софіїної перспективи, скарби: крихітні чоколядки Лярделі, які привозили аж із Варшави, і такі самі невеличкі фруктові мармулядки. Софія вже не пригадувала, як смакували ті солодощі,◦— пам’ятала тільки, що їх завжди було надто мало і вони зникали на язиці ще до того, як їх добре розпробуєш. Вона обіцяла собі, що наступного разу обов’язково розтягне задоволення від солодкого надовго, не ковтатиме все відразу, та їй так ніколи й не вдалося стриматися.

В одній зі шухляд того столу зберігався і старезний зошит із кулінарними переписами, який виймали двічі на рік: на Різдво і на Великдень.

### 1950—2000

За радянськими мірками, Вільгельм та Софія були заможними людьми і, якби хотіли, могли би накупувати вдосталь чеського кришталю, поміняти меблі на німецьку «стінку», запастися стандартним набором радянських книжок. Але вони вимірювали добробут іншими, давнішими, критеріями, звикли їсти зі срібного посуду і дуже страждали, коли доводилося користуватися мельхіоровими виделками, не кажучи вже про алюмінієві. Це цілковито псувало смак їжі. Не визнавали вони і фаянсу, а тільки справжню порцеляну або ж керамічний посуд.

Помешкання бабці Софії заповнювали меблі, картини, карпатські ліжники, старовинні вишивки, ікони, книги та посуд — усе те, що вдалося врятувати від «визволителів». Колись то були розкішні речі, більшість із них і далі такими залишалася, проте, хаотично нагромаджені по кутах і шухлядах, вони вже не створювали затишку аристократичного помешкання, а навпаки, надавали квартирі схожості зі заставленою й тісною комісійною крамничкою. Срібло потьмяніло, ні в кого давно не вистачало ні сил, ані часу, щоби полірувати його як слід, усюди верховодили нещадна пилюка та розруха, бо ж у квартирі ніхто й ніколи не робив ремонту.

Галині здавалося, що вона розуміє, чому батько не хотів тут жити. Відверта бідність і відсутність будь-якого стилю в помешканні бабушки Альони були якимись більш відповідними довколишнім реаліям, нічого не пропонували й нічого не вимагали, не робили безсилим перед цим постійним розпадом і нищенням, які було неможливо зупинити. Мабуть, із таких самих міркувань виїжджають геть мешканці Венеції, не здатні ціле життя чинити опір руйнації часу і жити у стані постійної війни, коли сьогодні рятуєш один шматочок, а завтра валиться інший.

Бабця Софія вперто не помічала цього і не дозволяла нікому нічого міняти у квартирі. До прибирання в помешканні допускали тільки вірну пані Любу, яка допомагала бабці господарювати вже багато років. Люба приїхала шістнадцятирічною до Львова зі села, де їй із великими труднощами видали паспорт для вступу до ВНЗ і попередили, що вона зобов’язана повернутися, якщо нікуди не вступить. Через велику кількість охочих перебратися до Львова з довколишніх сіл отримати львівську прописку було дуже складно: її давали тільки студентам, офіційно працевлаштованим чи тим прибулим, кого хтось із львів’ян погоджувався прописати на свою вільну площу. Вільної площі Софія мала вдосталь. Вона могла би навіть отримувати непоганий прибуток, якби прописувала туди за тодішніми тарифами. Та бабця Софія прописала тільки Любу, яка не вступила до ВНЗ і залишилася допомагати Софії з маленьким Тарасом, із хворим Вільгельмом і з усім решта. Люба була незамінною в роки, коли по все треба було вистоювати в чергах. Вона брала зі собою Тараса й учила його голосно плакати, коли ставало зрозуміло, що їм забракне масла чи сметани. І Тарас плакав так переконливо, що їх пропускали вперед, поза чергою,