Читати книгу - "Пульсари"

Я он читав, як одному голову одрізали заради експерименту, і вона жила.

Крім монет, Мусієві пальці намацали якийсь папірець. Витягнув.

— О! — аж ніби зраділо вигукнув він. — Телефончик тієї відьми, що синову руку мучить. Теж казала, що оживила. Та я не встиг запитати навіщо, бо в неї, видать, не всі дома.

— А може, братці, подзвонимо та запитаємо? — запропонував хтось рішуче.

— Так вона тобі й скаже, — обізвався «раціоналізатор» із шлангом. — Ти краще не будь дурнем, — напоумлював він Мусія. — Руку відрізала — нехай платить. І другий похорон — за її рахунок. Сотні три з неї запросто викачаєш.

— Які три? Які три! — занепокоївся колега з баночкою. — Ти кажеш, що руку оживила. Оживила? А чому всього сина не оживила? Га? Навмисне? Виходить, вбивця вона. Ти її судом налякай — останню сорочку продасть, а заплатить, скільки захочеш.

— Та відчепіться ви од нього…

Нові люди підходили до автоматів. Дізнавшись про Мусієве горе, співчували, за упокій пили. Дехто невдовзі прямував до третьої пелюстки квітки, утвореної перехрестям вулиць, — тут починався бір. Уздовж нього на десятиметровій смузі йшла хлоп’яча війна: рилися окопи, бліндажі, встановлювалися сигнальні вежі. За цим дитячим фронтом був неспокійний тил — там відпочивали прихильники й служителі шумерської богині плодючості.

Мусій Віл прокинувся у цьому тилу, коли вже почало припікати навіть скрізь соснову крону. Спалося тут, на сухих голках і старому мохові, розчудесно, бо ніч випала тепла, безвітряна. А якби й узялася вона дощем оплакувати Мусієвого сина, батько і цього б не завважив, бо співчуття друзів і їхня щедрість вклали його вчора намертво.

Можна було б ще порозкошувати, та гомін, що долинав крізь сосновий молодняк, нагадував про цивілізацію, про обов’язок людини перед життям.

Минулого літа Мусієві теж давали на заводі безплатну путівку до спеціального медичного закладу. Пройшовши лікування, повернувся на пожежну службу. Та з відчаєм почав помічати, що все гірше розпізнав букет вин. Вже, наприклад, не відчуває терпкості болгарського червоного чи аромату самтредівського. Вже коли не хильне склянки будь-якого, гудуть скроні, горять суглоби. От і зараз тіло немов нашпиговане товченим склом, вимагає промивки. А в кишенях лише ключі дзвенять. І похорон сина завтра… Хоча… Яке завтра? Його ж, мабуть, давно поховали… Без батька. Мусій раптом затіпався усім тілом — велетенська хвиля жалю, розпачу від непоправного горя затопила його. «Господи, що це я! Треба ж додому!» І він з усіх сил, які ще лишалися в ньому, кинувся бігти — їхати — бігти.

Біля свого дворища побачив на стежці зім’яті, притоптані квіти. «Як же це так? Без батька… Хіба ж це по-християнськи? Та ще й до обіду…»

— Ви щось питали? — зупинився біля Мусія незнайомий.

— Ні… тобто так… Котра година?

— Чотирнадцята.

«Коли ж його повезли? Господи, як гудуть м’язи, і в очах ніби червоні змійки виплітають мережку. А в усьому теща винна. Хіба не вона підмовляла Галю, найкращу, найрозумнішу жінку на весь куток, на розлучення. І що за жінки пішли? Самі народжують, самі ховають. Матріархат усе святе розчавлює. Якби не Віталик, то вони мене давно з’їли б. Разом із сином оборону тримали. А тепер? А тепер…»

Згадка повернула компас роздумів, з’явилося навіть виправдання: він тому не встиг на похорон, що розшукував синову руку. Кому в світі випадали такі тортури? Знову стало жалко себе, жалко сина, знову спалахнув гнів проти вчених і розумних, які не мають нічого святого. І та Чіліта придуркувата — чорнилом би її! А здорово один учора підказав: руку оживила, а тіло й не подумала? Судова справа!.. Ні, славна й хороша, Мусій грошей у тебе не вимагатиме! Він зараз подзвонить і строго запитає, чому не оживляла сина і кому твоя наука потрібна, якщо від неї саме тільки зло? Професора Пильнюка теж треба запитати построгіше, він заодно з нею, дарма що безневинного зображав.

У двір заходити не хотілося — уявив, як накинеться на нього теща із сльозами й прокльонами, як мовчатиме Галя — найкраща, найрозумніша жінка на весь куток, — тільки в сьогоднішній Мусієвій дружині годі й признати ту давню Галю. І хоч як хотілося їсти, хоч як видзвонювало йому в скронях, він не зайшов у двір, а знову почалапав на знайоме перехрестя, де в одній з пелюсток рукотворної квітки бовваніли телефони-автомати, в другій височіла бібліотека для юнацтва, в третій збиралися прихильники шумерської богині плодючості, а в четвертій, що впиралася у зелений бір з норами-окопами на передньому краї, кипіла хлоп’яча гра у війну.

Тоскно глянувши на пивні автомати, Мусій попрямував до телефонних будок, з досвіду знав — серед такої сили автоматів знайдеться принаймні один, що послуговує без монет, і щонайменше два, які, ковтаючи монети, так ні разу й не бікнуть.

Та Мусієві не пощастило. Біля будок саме порядкував технік, витрушуючи заробіток у міцний брезентовий мішечок. Певно, об’їхав уже весь масив, бо мішечок-пузань мало не лопався від копійок.

«Червонців з п’ять дрібними настриг, — прицінився Мусій. — Може, попросити хоч карбованець? Не дасть. Тихцем узяти?» Але Мусій ще ніколи не крав!

Та й брати вже було пізно — технік міцно зв’язав пузаня і, звично почепивши його на руль велосипеда, взявся вставляти мікрофонні капсулі — йому й на думку не спадало, що хтось може зазіхати на ці копійки.

Не думав і Мусій, що може зняти з руля той мішечок. Його руки самі — без плану й команди — схопили пузаня, а ноги блискуче довершили операцію.

Опинившись у гущавині лісу, захеканий Мусій упав на соснові голки. А відсапавшись трохи, почув ніби сказане власним голосом: «А судилася ж мені