Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

один лише раз сумна громада пирснула сміхом на похороні Іларіона Свєнціцького, коли Іван Севера закінчив свою жалобну промову словами: «Дорогий Йосифе Віссаріоновичу (мав сказати – Іларіоне Семеновичу), земля тобі пером». От в’їлося людям у пам’ять ім’я тирана!.. Сміх пирснув і раптом стих – не тільки тому, що сталося це у вельми траурну хвилину: кожен подумав, де б опинився Севера, якби він допустився подібного ляпу кілька років тому!

Старі класики прийшли до нас – і то частково – лише тоді, коли більшості з них не стало. Невтомний критик і літературознавець Микола Ільницький поволі, але методично повертав нам неповторного прозаїка-новатора Михайла Яцкова; зі скульптурними роботами Івана Севери я познайомився вже після його смерті; лекції із староболгарської літератури ми встигли ще дослухати у професора Свєнціцького: він у той час дуже вже забувався, проте ми були щасливі, що могли бачити і слухати великого вченого; другий великий учений Михайло Возняк прийшов на захист курсової роботи «Фольклорна основа „Тіней забутих предків“», матеріал для якої я зібрав ще до служби в армії під час пам’ятної подорожі по горах з Дмитром Павличком, та старий академік, як мені здавалося, був уже ніби відсутній, незабаром він і помер; а кантату «Кавказ» Станіслава Людкевича мені довелося вперше чути аж на 90-літньому ювілеї автора.

Думаю собі тепер, у своєму поважному віці, зі скрухою: ми найщасливіше покоління, бо нам судилося дожити до незалежності України, і водночас найбільш обкрадене інтелектуально. Ми самоуки або неуки, перед нами нині відкрився світ, ми проникаємо в нього і паленіємо від сорому за свою німоту, встилаємося своєї непрофесійності, недорікуватості в дискусіях; вінніпезький професор Мирослав Шкандрій, який мені в сини годиться, переходить у бесіді з мови на мову так легко, як я з української на російську, знає їх щонайменше п’ять, а ми мали таку високу професуру і в гімназіях, і в університетах – і не мали жодної можливості скористатися з її знань, бо комуністична система найбільше боялася національного інтелекту і якщо вже й не знищувала фізично його носіїв, то примушувала їх замовчувати настільки глухо, що в професора Рудницького, наприклад, який знав понад десяток мов, ми могли навчитися хіба що літературних каламбурів.

Воістину обкраденими збуджені, як передбачав колись Шевченко, і передовсім духовно. А тому мені стає страшно, бо наш бездарний український парламент (бездарний сьогодні – в самостійній державі, бо вчора він ще творив революцію) так мало приділяє уваги культурі, яка повинна стати головною підвалиною держави: хліб буде, і хліб ми з’їмо, а що, крім освіченості, є запорукою безперервного цивілізованого розвитку? Згадаймо хоча б Японію, яка так мало має території, власного хліба і скарбів земних, а завдяки високому розвиткові науки і культури диктує світові ринкові закони.

Але бачу вже я нове освічене покоління, яке надолужить те, що втратили ми. І якщо нині в українському парламенті, який є ні що інше як політичний бульйон, виросли такі професійні економісти, як Володимир Пилипчук, Олександр Барабаш, Віктор Пинзеник, юристи Сергій Головатий та Віктор Бедь, то можна сподіватися, що вже їхні учні будуть кваліфікованими будівниками України.

Тільки б ніхто не опікувався нами… Коли я проводив свою передвиборну кампанію, мій конкурент, трускавецький лікар Мирон Бучацький відповів одному ревному «опікунові», який переконував нас, що Україна сама існувати не зможе: «Не турбуйтеся нами. Лише вступіться з дороги, а нам залишіть пилу й сокиру. І ми здивуємо світ».

Не так воно просто, як говориться, але рація є в одному: стати багатим – матеріально і духовно – може тільки вільний народ.

Отож наше літературне покоління розминулося із ще живими тоді класиками, але так чи інакше мусило вийти на шкафут мистецької галери, де – біля штурвалу – зайняли місце літературні посередності, що їх згуртував біля себе збайдужілий до всього, крім міцних напоїв, голова Львівської організації Спілки письменників України Петро Козланюк, який сам – я повинен це сказати – посередністю не був: був він жертвою радянської бездуховності й безперспективності; стати справжнім письменником не мав мужності, а створювати читабельну комуністичну жуйку – пробував, але це йому не вдавалось, і він дочасу поламав перо.

Та знаходилась на палубі галери, на наше щастя, Ірина Вільде й сміливо виходив по трапу могутній письменник, до пори потім згаслий, – Григорій Тютюнник.

Атмосфера для нашого розвитку була більш-менш сприятливою: ректор Євген Лазаренко розбурхав сонне царство університету. Відбулося велике свято Франкового сторіччя, Нагуєвичі стали студентською Меккою; у Підлиссі, з ініціативи Лазаренка, при нечуваному за радянської влади многолюдці встановлено пам’ятник Маркіянові Шашкевичу роботи скульптора Дмитра Крвавича; відсвятковано в університеті 50-річчя Андрія Малишка, який до смерті перелякав партократію своєю промовою, спрямованою проти русифікації, але саме тоді зачаївся у львівському обкомі партії найлютіший ворог української культури Валентин Маланчук, який спочатку вижив зі Львова Євгена Костянтиновича, а потім взявся за всіх нас…

На моєму курсі стихійно створилася студентська літературна група, яку я назвав «Гомороси» (Голомбйовський, Моторнюк, Роман і Солтис); ми підпільно збиралися на квартирі найстаршого серед нас студента Антона Доценка, де провадили завзяті політичні дискусії. Антон, який відбув німецьку каторгу, був досвідченіший за нас, проте грішив тим, що вірив у радянську систему, яку, мовляв, можна вдосконалити (не картаю його, до такої містики вдавався і Горбачов), ми ж не вірили, і це було причиною наших тяжких суперечок і повного потім розриву.

Крім того, я очолив на факультеті офіційний літературно-науковий гурток, на засіданнях якого незабаром з’явилися молодші за мене студенти, серед котрих швидко вирізнилися Михайло Косів, Богдан Горинь, Богдан Василишин, Ігор Калинець. Підходила нова генерація, яка незабаром заграла в першу скрипку.

Мене настигала тридцятка. Я багато встиг пережити, й мені запраглося сімейного затишку. З коханням не щастило. Богдану Хому, з якою наші стосунки стали товариськими, я познайомив з моїм знаменитим другом, і вона скоро стала його дружиною. Сподобалася була мені Галя Леонченко