Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

– дуже освічена дівчина, яка прагнула стати новелісткою, але нею не стала, була вона, як і багато дівчат, закохана в Дмитра Павличка, і для мене в її серці місця не було; розлучаючись з нею, я запросив її до себе на Новий 2000 рік, вона радо прийняла запрошення, але не дожила, бідна, і мені її дуже шкода. Справжнім і воістину нещасливим коханням була в мене Валя Бедюк – розкішна дівчина з русявою довгою косою, і я сам не знаю, чому ми не зійшлися, адже симпатизували одне одному. Я й донині її кохаю, ту, яку знав, і дякую долі, що ні разу не показалася вона мені у старшому віці, хоча й телефонувала не раз; не треба розчарувань…

Я щасливо закінчив університет, втішився дебютом у журналі «Жовтень», теж щасливо, як виявилося потім, одружився з учителькою, яка працювала в Трачі і мешкала в моєї мами, Софією Денегою, родом з Войнилова, і ми обоє почали працювати в містечку Щирець на Львівщині учителями тамтешньої середньої школи.

З цього часу розпочалася моя професійна літературна праця.

9

За своє життя я лише тричі змінив місце роботи: п’ять років учителював, два ось уже роки працюю у Постійній комісії Верховної Ради України з питань культури, а між тим – цілих двадцять сім літ – обіймав посаду завідуючого відділом прози в редакції журналу «Жовтень» (нині – «Дзвін»).

І якщо за цей спорий відрізок часу мені пощастило знайти, підтримати, окрилити щонайменше сотню молодих прозаїків і вдесятеро більше тихих і войовничих графоманів відтіснити від літератури, то в цьому велика заслуга першого мого метра Григорія Тютюнника, який проскакав по українському літературному видноколі на баскому огирі, достоту як його родич генеральний хорунжий армії УНР Юрко Тютюнник у свій час – бойовими шляхами; схарапудив і вбоки розігнав гнилу мерву на дзеркалі української мистецької стариці, учинив у замшілій течії могутній вир і сам канув у нього, наздогнаний німецьким осколком, який давно носив під серцем, і другий з тютюнниківського роду підтвердив прокляття, яке над ним висіло: найстаршого Юрка поцілила в потилицю більшовицька куля, наймолодшому ж, Григорові, свої збільшовичені недоноски зсукали петлю, – всі три Тютюнники загинули на п’ятому десятку життя, залишивши в серцях людей нестертий слід і нестерпний біль.

Не буду аналізувати письменницький доробок Григорія Тютюнника, його твори, а особливо роман «Вир», належно оцінені нашою критикою, писав про Г. Тютюнника і я; хочу лише згадати про ті миті, які в’язали мене з ним, впливали, виховували, стимулювали мою працьовитість і чуйний слух на несміливі, але чисті голоси літературних талантів.

Я познайомився з Григорієм Тютюнником ще студентом третього курсу – у редакції журналу «Жовтень», де він тоді працював на посаді завідувача відділу прози. Вкотре уже (а тепер вирішив: востаннє) – зайшов сюди з рукописами своїх перших новел. Я вже тут бував і щоразу повертався ні з чим, вірніше, із тією самою порадою: «Більше читайте, вчіться у…» То були добрі поради і справедливі оцінки моїх перших спроб, та давали мені їх якось сухо, казенно вбивче.

Того дня за столом сиділа незнайома мені людина. Великоголова, тяжка й понура. На мене глянули втомлені очі й пройняли всього: були виразні, розумні й вимогливі. Зізнаюсь, я вже й не чекав якоїсь підтримки від цього непривітного на перший погляд чоловіка. Але почалася розмова, і всі мої упередження відразу пропали. Я побачив перед собою сердечного, розумного і щирого друга. Він розпитав, коли я почав писати, якими темами цікавлюся, сказав, між іншим, що не варто бути аж таким сором’язливим, хоч, як я помітив, моя хлоп’яча скромність йому сподобалася. Він у моїй присутності прочитав оповідання і сказав: «З вас, можливо, буде письменник. Але принесіть мені щось нове. І передрукуйте на машинці, будь ласка».

Я вийшов у коридор і подався сходами вниз, збентежений, стривожений – це ж уперше я почув від письменника добре слово про свої спроби, – та водночас і зажурений: грошей на передрук у мене не було… Враз почув чиюсь руку на своєму плечі. «Не загнівайтесь, – промовив Тютюнник, уникаючи мого погляду. – З першого гонорару віддасте. Це для друкарки». Він вклав у мою нагрудну кишеню кілька купюр і квапно подався нагору.

Доброта, відвертість і простота Тютюнника просто вражали: він уголос говорив усе, що думав про себе і про людей. Заступникові головного редактора Петрові Інгульському сказав якось: «Твої нариси літературі не потрібні, хіба тобі самому», за що той обзивав його поза очі «геніальним ефіопом», маючи на увазі смаглявість Григорія. Мені якось сказав на вулиці: «Я буду повертати вам новели так довго, як Флобер Мопассанові, аж поки ви не принесете мені свою „Пампушку“». А коли я зайшов до нього з новелою «Доктор Бровко», якою потім дебютував, він прочитав, усміхнувся і сказав таке: «Я на гарматний постріл не підпускаю пробивних, а ви скромні, тому я згоден бути вашим меценатом».

Якось запросив на каву – Тютюнника, Мигаля і мене – єврейський письменник Олександр Лізен, і Григорій Михайлович за столиком ділився з нами своїм задумом написати роман «Вир». Він, пам’ятаю, розповідав моторошну картину з часів голоду: дівчинка затиснула в долонці галушку і втікала з нею від сільрадівського опричника, а він таки наздогнав її, вибив з рук галушку й розтоптав (цей розділ цензура зняла з «Виру»); закінчив Тютюнник свою розповідь, без тіні позерства, так: «Я напишу прекрасний твір, я вже бачу його». А коли написав книгу, то у великій радості сказав привселюдно: «Хлопці, я чую, як до мене йде слава». Немало з цього приводу лихословили потім високопосадові спілчанські графомани, особливо Микола Романченко. Та Тютюнник і не оборонявся: він бажав слави, як орач дощу після сіяння чи сонця у жнива,