Читати книгу - "Руденька"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
In one combined:
The Phantom of the Opera
Is there inside your/my mind.[16]
«Opera»… чарівне місце… шматочок історії… і моєї душі. Я завжди ставилася до неї, як до людини, яка дихає, живе і страждає, тому що вона всім подобається, але її не розуміють і не цінують. І у мене була тільки одна мрія: міцно обійняти цю «людину» і перенести її до Парижа, Лондона, Веґаса чи Сан-Тропе. Цій «людині» не місце в Дніпропетровську…
Шикарний концерт-хол, люстра Swarovski завважки вісім тонн… мармурові сходи… позолочене поруччя… посуд від Mikassa, який набував химерних форм від дотику пальців… столові прибори зі срібла… ресторан haute cuisine… шеф-кухар, який вчився в «Plaza Athenee» у легендарного ресторатора Алана Дюкасса і знав, чому білий шоколад ідеально поєднується з чорною ікрою… і Людина, яка була здатна ризикнути усім заради своєї красивої мрії і намалювати картинку зі своєї уяви в реальному житті… Вона об’їздила весь світ, відвідала кращі мішленівські ресторани і легендарні заклади, провела чимало часу в паризькій «Grand Opera», скупила сотні найкращих книжок… Вона хотіла подарувати людям шматочок Європи і зробила це. «Оперу» могла створити лише одна Людина в цьому місті – одержима ідеєю і з бездоганним смаком. Андрій.
Андрій викупив у самому центрі міста напівзруйновану будівлю старого театру, в якому колись розташовувалося «Катеринославське комерційне зібрання». Історичне місце… пам’ятка архітектури. Було б набагато дешевше все знести і побудувати з нуля. Та не для Андрія. Він вкладав мільйони, але добивався свого: будівлю укріплювали, реставрували, але не торкалися до історії. Ще задовго до відкриття про «Оперу» почали поширюватися всілякі чутки: «Що він робить?», «Для кого?», «Він вклав туди вже понад двадцять мільйонів», «Це ніколи в житті не окупиться»… Люди звикли дивитися на все з погляду бізнесу, і це було зрозуміло. Більшість людей уже не мріють, а якщо і мріють, то дивляться на свою мрію з точки зору її окупності. Завжди простіше злорадіти, ніж радіти. Зважаючи на специфіку і менталітет міста Дніпропетровська, більшість з його мешканців або заздрять одне одному, або тихо ненавидять, що не заважає їм щиро обійматися при зустрічі.
І ось він… давноочікуваний день відкриття: двадцять дев’яте лютого 2008 року… саме двадцять дев’яте. Десятки дорогих блискучих автомобілів, червона килимова доріжка, вродливі жінки, яким нарешті трапилася нагода показати місту Дніпропетровську свої дорогі вечірні сукні та прикраси, чоловіки у смокінгах і костюмах від Brioni, яскраві спалахи фотоапаратів – усе це заледве нагадувало моє місто. Андрій, такий щасливий і схвильований, – він заходив у «Opera» дуже повільно, тому що допомагав своїй незрівнянній супутниці… Великій Монтсеррат Кабальє.[17]
Якщо хтось і дарував цьому місту шоу і свята, то це був Андрій. Хто, крім нього, міг умовити зовсім немолоду Монтсеррат Кабальє, у якої були проблеми зі здоров’ям, прилетіти до Дніпропетровська і заспівати? Та ніхто. Ніхто б просто не став морочити собі голову, навіть маючи достатньо коштів і можливостей. Він запросив Еріка Серра,[18] Андрія Кондакова[19]… він точно знав, що робить і чого хоче. І, сказати чесно… якщо в сучасній історії цього міста і є знакові події, то це точно не вибори нового мера.
Знаєте, що мене найбільше приголомшило на відкритті? Я б сказала, це мене вбило. Ми сиділи в ложі на другому ярусі концерт-холу. По шкірі весь час бігли мурашки. Я ще не знала Андрія, але була йому вдячна за шедевр, який він створив своїми руками. У сусідній ложі гуляли представники податкової адміністрації та їх молоді подруги, пофарбовані у стандартний колір. Податківці привертали увагу галасливим обговоренням проблем, що накопичилися за день, під запатентоване хихикання веселих блондинок. «Податки» – річ благодатна… але не благородна… Вся зала завмерла. На сцену от-от мала вийти Монтсеррат Кабальє. Піднялася завіса… вся зала підвелася… навіть маленькі дітки, які прийшли на відкриття «Opera» з батьками… І в цей приголомшливий момент одному з податківців приспічило сказати тост… він запропонував випити за своїх супутниць. Монтсеррат заспівала… і в сусідній ложі почулося цокання келихів і писклявий голос блондинки: «За тебе, кицюню». Присягаюся, тієї миті мені хотілося, щоб ця «кицюня» випала з ложі… просто впала своєю «світлою» головою вниз… і хай буде, що буде.
Це було двадцять дев’яте лютого 2008 року… Восьмого березня Гліб влаштує мені скандал у машині й звинуватить мене в тому,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Руденька», після закриття браузера.