Читати книгу - "Ну чисто янгол!"

Крізь поруччя все чудово буде видно. Місце ніби навмисно створене для глядачів, які не від того, щоб подивитися, а в пекло лізти не бажають.

— Дякую, — пробурмотіла я, всідаючись і одночасно розуміючи, що не повинна цього робити.

— Дякую?! Це ти мені кажеш?! Ні, ну нахаба, натуральна нахаба! — звично забубоніла Яга. — Я що, думаєш, добру справу зробити хочу?! Дзуськи! Просто з дитинства боюся небіжчиків. Навіщо мені тут твій холодний труп на балкончику?!

Я намагалася не розревтися, автоматично кивала й до болю в очах вдивлялася в божевілля, що панувало внизу. На стіні няні й тітоньки споруджували якісь дивні конструкції зі знайденої в замковому арсеналі зброї. Ведмедик невпинно моталася з веж на стіни, підносячи дедалі новий і новий мотлох для оборони. Царівна щось похапцем вишивала на величезному білому простирадлі й нервово поглядала на ворога, що невпинно наближався. Спляча Красуня якимось побитом повідомила Вербі, що ложе слід накрити звукоізолюючим килимом, знайденим в одній із Драконових веж. Усі знали, що Красуня виробляє голос, щоб застосувати свою таємну зброю — забійне хропіння. «Неуклюжа», щоб не поламати нічого зі спорудженого нянями, мужньо сиділа в своїй позолоченій клітці, але від палких переживань, що супроводилися лютими суперечками з нянями й тітоньками, звичайно, втриматися не могла. Жаба діловито вовтузилася зі стрілами, начиняючи їх якоюсь гидотою…

Я дивилася на них невідривно й не ворушилась, мов паралізована. Повільно, але з непоправною виразністю до мене доходило, що ось ці милі, метушливі, кумедні істоти збираються зараз загинути. Зовсім. На смерть. І все через мою маячню — вийти на стежку війни!

— О! Любі мої! — від юрби нападників як парламентер виступила наша Курочка Яба. Звукопідсилювальна мушля, що за формою нагадувала наш людський рупор, згорнутий у баранячий ріг, закривала майже всю її постать, але ми без натуги впізнали наставницю з голосу. — Ко-ко-ко-ко-кошмар! Жах просто! Що ж це робиться?! Хто ж це вас напоумив оголошувати війну підвалинам і суспільству?! Наш головний оратор Петрушенька, як почув, відразу зліг із втратою голосу. Так ско-ко-ко-конфузився! Ще не пізно! Відко-киньте цю мерзенну думку! Обставини склалися так, що вам не поталанило й рік виявився високо-кокосним! Ну то й що? Смиренність — ось визначна риса героїчної дівчини, а зовсім не бажання лізти в пляшку! Ну подумаєш, — тут у голосі нашої наставниці виразно почулися плаксиві інтонації, — ну, з ким не буває, ну з’їсть вас Дра-ко-ко-кон… Ну… — тут Курочка Яба голосно схлипнула й уже відверто ридаючи вимовила: — Ой, я не можу! Шко-ко-ко-ко-да!

Один із олив’яних охоронців волі обставин досить брутально відібрав у курки-яблука рупор.

— Переговори провалено, приготуватися до наступу!

— Що вона накоїла! — мимоволі вголос зашепотіла я. — Що вона накоїла! Потрібно було вести переговори, зволікати… О, що вона накоїла?!

Останні мої надії на щось добре згасли. Перші розсипалися в мотлох, коли я побачила величезне військо, зібране проти нас. Другі — коли відчула, що зовсім не придатна для війни й нічим не можу підтримати піднятих мною на подвиги істот. Останні — ось зараз, коли стало зрозуміло, що зволікати ніхто не має наміру, що атака почнеться негайно й нікому з сильних світу цього нас не шкода.

Яга осудливо скосила на мене око й відсунулася. Імовірно, її теж у дитинстві вчили, що краще ні в які розмови з божевільними не вступати. Я справді була схожа на одержиму. Вчепилась обома руками в бортик балкону і вся трусилася в очікуванні неминучого. У вухах скажено відлунював стукіт мого власного серця. Нападники наближалися. Страхи легко злетіли на стіну й заходилися морочити голову захисницям.

— Пішли геть! — сердито гаркнула Ведмедик. — Ми — дівчиська на стежці війни — нічого не боїмося й нікому не дозволимо нас залякати…

Страхи, знущаючись, зареготали, але відлетіли на чималу відстань. За інших обставин, ширяючи високо над землею, товстенькі дядьки в строгих костюмах і при краватках викликали б у мене посмішку. Зараз же я відчувала в їх присутності справжній жах. Найбільше вони мені нагадували голодних стерв’ятників, що кружляють над полем бою, чекаючи на здобич…

— Стріляти лише по олив’яних, наших не чіпати! — наказала Ведмедик крижаним голосом і голосно вигукнула: — Вогонь!

Стріли із самозаймистою драконячою слиною, знайденою в замкових засіках, одна за одною полетіли в середні ряди нападників. На мить у стані ворога все змішалося. Мирні жителі з лементом кинулися геть. В останніх рядах бігли… Ой, ви не повірите! Ті самі старигани, що пишуть підручники, яких я не так давно собі навигадувала. Кгм… Але ж не так уже й погано в мене з уявою!

І тут олив’яних солдатів, які вже були втратили темп наступу, почали рятувати. Хтось із чудовиськ відкрив накривку акваріума зі спрутами. Одного мокрого тулуба, розпластаного поверх палаючих олив’яних солдатів, вистачило, аби нейтралізувати всі наші стріли. За три секунди з-під спрута вже вибігали трішки пом’яті, але цілком боєздатні вояки, а чудовиська вже дбайливо вкладали спрута назад в акваріум.

— Вогонь! Вогонь! Вогонь! — запекло командувала Ведмедик. — Ми повинні не дати їм отямитися!

Я знала, чому в її голосі стільки розпачу. Шквал локальних пожеж від стріл хоч і сповільнював рух нападників, але все-таки не припиняв його. Уже три спрути працювали пожежними на полі бою, і втримувати атакуючих на відстані ставало дедалі складніше. Крім того, запас стріл ось-ось мав скінчитися. Та й знаряддя незабаром довелося б перезаряджати. Стріломети хоч і стріляли чергами, немов наші земні кулемети, все одно рано чи пізно мають потребу в заміні стрічок зі стрілами.

— Ваш вихід! — заверещали тітоньки до однієї з веж, бо помітили, що стрілометам потрібен перепочинок.

Верба скинула зі Сплячої Красуні звукоізолююче запинало.

— У-а-хрррррррр! — нечуване хропіння, що вирвалося з вуст нашої сплюхи, зчинило під стінами справжнє стихійне лихо. Звуковою