Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

контрольні списки, перемикати потрібні ручки і бути єдиною, хто почув слабенький радіосигнал крізь фоновий шум у шоломофонах. Є багато досліджень, що доводять: жінкам це зазвичай удається краще за чоловіків, і у сфері, де домінували чоловіки, я радо хапалася за кожну перевагу.

Місії, які ми «виконували» на гелікоптері «Пейв Гоук», були складнішими за все, що ми робили досі, а від різноманіття зброї перехоплювало дух. Ми мали розкидати інфрачервоні маркери, помічаючи ними позиції наших «постраждалих», виявити танк чи щось таке, що симулювало «поганого хлопця», а потім ставали учасниками напрочуд коротких сценаріїв зі швидкою розв’язкою. Зауважу, що з позицій «ворога» нас завжди активно обстрілювали.

Ідея була така: або ми, або вертоліт-побратим мали поливати вогнем «поганих хлопців», які намагаються дістатися потерпілого раніше за нас. Від тріскотіння скорострільної міні-гармати просто в мене за дверима у моєму тілі завжди закипала кров. Я не могла дочекатися, коли повернуся додому й почну літати на реальні місії.

У січні 2007 року я відзвітувала своїй частині в Нью- Йорку. На той час утрати в Афганістані були вже досить великими, і Національна гвардія Повітряних сил мала послати свої вертольоти для порятунку поранених на бойовищі в найгарячішу точку — Кандагар. У Гвардії Нью-Йорка було повно міцних вогнеборців і копів, готових служити, і я була однією з них. День розгортання став відомий через два місяці, і мене обійняв захват. Мені кортіло вже кинутися в бій. А тоді сказали, що цю службу я, найімовірніше, перебуду вдома, бо геть новенька. Я була приголомшена.

Однак потім вони побачили, як я літаю. Гадаю, в мене була певна перевага над тими пілотами, які зазвичай виходять з підготовки. Я провела кілька складних років у регулярних військах, і всі особисті та професійні випробування, через які я пройшла, навчили мене спокійно поводитися під тиском обставин, розвинули самовладання і зробили досвідченою. У більшості пілотів-новачків цього немає.

Я просто була сором’язлива, як на тридцятиоднорічну жінку. Але кінець кінцем я опинилася там, де й мала бути. Уся ланка командування погодилася: я готова йти в бій. Звісно, мені бракує досвіду, проте вони таки візьмуть мене з собою.

У день, коли мені дали наказ на виліт у район виконання бойового завдання, я зателефонувала додому, щоб розповісти мамі. Я аж тремтіла від щастя. Коли вона взяла слухавку, ми кілька хвилин потеревенили про те-се, а потім я поділилася з нею новинами. На другому кінці зависла довга тиша, та я, замість вимагати відповіді, просто чекала.

Нарешті мама сказала, що пишається мною й водночас боїться за мене.

— Хотіла б я, щоб Девід був тут. Я б розповіла йому новини, — тихо сказала мама. — Він би так пишався тобою, Ем-Джей.

Я кивнула й закліпала, щоб стримати сльози. Звісно ж, я думала про те саме; мені страшенно хотілося промовити: «Можеш передати слухавку Девідові?» Частина мене досі потребувала присутності тата, щоб він лише сказав, що зі мною все буде добре, ба навіть не просто добре, а чудово. Я збиралася летіти в пащу котові, як сказав би Девід — ветеран В’єтнаму. Перед відрядженням у невідомість мені б придалися поради бувалого в бувальцях ветерана.

Але тато й так завжди був зі мною; я знала, що він там, нагорі, кричить Єгерові «апорт!» і дивиться на мене. Вони були в моєму серці, коли я в Балтиморі сіла на літак, що мав домчати мене в мою першу справжню зону бойових дій. Я чула Девідів голос, коли востаннє подивилася через плече на американську землю.

«Завдай їм гарту, Горошинко».

П’ять

Коли у квітні 2007 року я з’явилася на базі своєї ескадрильї в Нью-Йорку, на мені вперше в житті був жовтувато-коричневий костюм пілота. Без звичного оливкового я почувалася досить дивно. Ми кинули речі на квадратний піддон два на два метри, який ніби чекав, коли його піднімуть і повантажать у С-130. На наступні кілька місяців я взяла з собою лише туристичне спорядження, яке носитиму через весь Киргизстан і Афганістан.

Я страшенно раділа, що лечу на бойове завдання зі своєю частиною, але йти в бій з ледь знайомими мені людьми трохи побоювалась. Одначе, кинувши багаж на піддон, я вже відчувала, що готова. Я щойно закінчила курс орієнтації на місцевості — за сорок п’ять днів замість дев’яноста — і потрапила просто на передбойову підготовку, яка проходила на нашій базі на Лонг-Айленді й біля неї.

На передбойовій підготовці ми мали пригадати ті навички, що не стали нам у пригоді в Штатах, але знадобляться тут, в Афганістані. Наприклад, ми тренувалася робити так звані «пилові посадки». Коли вертоліт сідає на поверхню, вкриту пилом і піском, довкола літального апарата утворюється хмара пилу, що засліплює команду якраз у ту мить, коли треба вже приземлятися. Це страшенно небезпечно; практикувати таке критично важливе вміння — один зі способів підготуватися до умов, які чекають на нас в Афганістані. Я любила тренуватись, оцінки в мене були високі, але в такому поспіху мені не вистачило часу на знайомство з сестрами й братами по зброї, перш ніж ми вирушимо на війну.

Початком дороги до Афганістану став автобус із бази до комерційного аеропорту. Потім ми зробили короткий переліт з Нью-Йорка в Балтимор, де стрибнули в літак до Франкфурта (Німеччина) і попрямували до кінцевого пункту — Манаса (Киргизстан).

Коли ми після комфортного комерційного літака опинилися в шумливому й холодному вантажному відсіку С-130, наш настрій помітно змінився. Усі поринули у власні думки, мало хто розмовляв поміж собою. Я трохи поговорила про те-се з новою ескадрильєю, але здебільшого всі, хто був на борту, ховалися за навушниками, спали, дивилися фільми на айпадах або писали листи рідним.