Читати книгу - "Свій час"

Іґар. Що він там, дурник, забув?!

Я так і не побачив його дорослим, тому видобуваю з пам’яті малюком, худеньким і волооким, розумничком, який з дитинства запам’ятав приват-коди еквопотоків. Золотий хлопчик, потенційний енергофінансовий геній, мій рідний правнук!!! — зрештою теж пішов за тобою, Женько Крамер. Що, чорт забирай, ти показав йому такого чарівливого і привабливого, що закликало під твої знамена, та й просто змогло зацікавити?! Немає нічого банальнішого і нуднішого за плебс-квартал, їм усім прищеплюють це з дитинства, — але ти переміг, Крамере, ти виявився переконливішим, ти забрав його в мене, мого єдиного рідного хлопчика, надію і втіху моєї старості. Як ти посмів?!!

Так, спокійно. Здається, моя стареча сентиментальність перевершила всі прийнятні межі, далі лише старечий маразм. Уперед: число пі до двадцять другого знака. Послідовність Фібоначчі. Карл у Клари украв коралі…

«Пане Сун?»

А цей Морлі, виявляється, досі висить на комунікації. Чого він взагалі хоче?

«Що вам потрібно?»

Він зчитує мою репліку як пряме запитання, і правильно робить.

«Ми даємо вам коди плебс-кварталу до п’ятнадцятого ступеня доступу. Ви відстежуєте розщеплений еквопотік; сподіваюся, ви розумієте, пане Сун, що час згаяно і вам доведеться дещо прискоритися? Це перше. Далі…»

Вмикаю опцію запису. Потім, згодом, на свіжу голову, розберуся докладніше, в деталях. Можливо, що й погоджуся… та куди я дінуся?

Перш ніж звестися з-за панелі, випускаю Паютку на екран. Вона пустує, перебираючи тонкими зеленими лапками по рухомих рядках комунікації, немов по живій траві, що хилиться під вітром.

Андрій Маркович тяжіє до виразно демократичного стилю. Як зізнається письменник, одяг він частіше купує в Європі: «Бо там я маю на це час». Але, за його словами, назви світових брендів ні про що для нього не свідчать: «Якщо потрібно буде для книжки, для характеристики персонажа, якому це важливо, розумієте? — вивчу». Автор бестселерів зі світовим ім'ям зізнався нашому виданню, що його рідко впізнають на вулицях, і йому це подобається: легко загубитися в натовпі. На наше традиційне запитання про марку годинника Андрій Маркович відповів, що годинників не носить взагалі.

— За нашу зустріч — це буде попсово, — сказав, піднімаючи чарку, Скуркіс. — За літературу — це, як на мене, зайве і занадто претензійно. За любов поки зарано…

— То за що ж ми п’ємо? — засміялася Машенька.

— Зажди, люба. Не може бути, щоб нам не було за що випити.

Паскудник, скривилася Віра. Навіщо я взагалі тут?

Вона подивилася на програмку, розгорнуту на колінах, яку, за вранішнім чаєм ретельно, наче в дитинстві телепрограму, помітила кульковою ручкою, обвівши кружечками час і підкресливши місця цікавих подій. Їх було багато, вони наповзали одна на одну в часі та розбігалися в просторі, та ще й незнайомим містом: співвіднести його з умовною мапою на обкладинці Вірі не вдавалося категорично. Вона збиралася запропонувати своє товариство комусь із дівчат, але всі вони встигли вийти з хостелу раніше, ніж Віра прокинулася; можливо, образилися за вчорашнє, і ця невизначеність досі сиділа в ній невидимою волосяною скалкою. А потім до кімнати зазирнула Машенька з Красоткіним і Берштейном, і звісно ж, Віра погодилася піти з ними. Скуркіс приєднався згодом. Поводився він так, ніби нічого не сталося, весь час жартував і сипав дотепами, хоч особисто Вірі не адресував ані репліки, ані слова.

— За Андрюху, — провурчав артист і депутат Полтороцький. — Заперечень бути не може. За тебе, дорогенький!

Маркович стримано всміхнувся, але не заперечив. Машенька, Красоткін і Скуркіс бадьоро здійняли келихи. Нереально юний хлопчик і його дівчинка, маленьке вушко якої по-варварському пронизували півдюжини сережок, перезирнулися поверх з’єднаних у цокові склянок, немов передали одне одному інформацію чужою мовою. Віра теж пригубила.

Це вже була третя за сьогодні кав’ярня, де вони, як казала Машенька, «падали»; цього разу в довільному місці неподалік, щоб зачекати на Берштейна. Несмілива Вірина пропозиція залишитися там, у «Тамбурі», і послухати його — самого Берштейна! — безгучно розчинилася в просторі. Звісно, ані успішного письменника Марковича, що давнім знайомством із ним несамовито пишався Скуркіс, ані Полтороцького, підстаркуватого самовпевненого актора, ані тим більш цих дітей вірші не могли цікавити в принципі. Але ж Машенька, Міша?.. але ж вона сама?

Позначені в програмці події нагадували квасолясту вервицю. Багато з намистин уже вислизнули по ниточці у минуле, інші саме в цей момент невблаганно втрачали актуальність. Віра поки що не відвідала жодної.

— За що мені подобаються всілякі культурні заходи, фестивалі, — тим часом промовляв Полтороцький, призначивши сам себе тамадою, і за відсутності Берштейна змагатися з ним було нікому. — Я люблю їх за локальну зупинку часу. Ні, зупинка — це, мабуть, занадто, але погодьтеся, тут він починає плинути цілком інакше. Дорослі, заклопотані, засмикані життям люди нарешті можуть дозволити собі, як сказав поет, розкіш людського спілкування…

— Прозаїк, — пробурмотіла дівчинка в сережках, гадаючи, можливо, що Полтороцький не почує — та він належав до тих апріорі нестерпних для неї, Віри, пройдисвітів, які відчувають спиною і чують усе.

— Арночко, ви сонце, — захоплено мовив він, згрібаючи її в оберемок; хлопчик напружився, його стало шкода, болісно, пронизливо. — Така розумненька, така юна і так уже багато встигла в житті. Але вам, звісно ж, здається, що мало. Ви прагнете пришвидшити свій час… це колись минеться. І ви згадаєте, що казав старий Полтороцький…

Андрій Маркович ледь помітно всміхнувся. Він подобався Вірі: невелемовний, іронічний молодик. Вони застали вже кінець його зустрічі з читачами, коли славетного письменника не було видно в