Читати книгу - "Свій час"

щільному кільці мисливців на автографи. Одначе Скуркіс рішуче вгвинтився у натовп і повернувся з живим трофеєм; його непристойно яскраву радість добувача дещо затьмарювала присутність незапланованих доважків — Полтороцького та юної поетки (Віра марно намагалась уявити, які ця дівчинка може писати вірші) з її хлопчиком-студентом.

— З вами реально кльово, — мовила Арна, підводячись і поправляючи хустинку, що з’їхала від депутатських обіймів; Віра, трохи шокована, помітила, що під нею немає волосся, хоча, можливо, привиділось. — Але нас із Богданом нині чекають іще в кількох місцях.

Хлопчик теж рішуче скочив на ноги.

Полтороцький широко всміхнувся і розвів руками:

— Ну от. Я ж казав. Щасти вам, Арночко. Всі наші домовленості дійсні, в разі чого, телефонуйте мені на мобільний.

Віра кліпнула — і наступної миті побачила юну парочку вже далеко за широким вікном, прозорим, як повітря в яскравому сонці. Вони йшли, тримаючись за руки, і непомітний дефект на склі переломив їхні постаті, підсвітив скоробіжною веселкою.

Усі погляди провели їх до рогу. Машенька припала щокою до масивного красоткінського плеча.

— Яка чудова нині погода, — мовила вона. — Щось неймовірне для цього міста, надто восени.

— Жодного разу ще такого не було, — підтримав Скуркіс. — Усі роки, як я пам’ятаю, невблаганно лив дощ. Так, Андрію?

Маркович підтвердив односкладово: схоже, він взагалі збирався мовчати, не реагуючи на спроби втягнути себе в розмову. І його можна зрозуміти, подумала Віра, людина допіру із зустрічі з читачами, а прозаїкам набагато важче, ніж поетам, — доводиться весь час говорити, відповідати на запитання, імпровізувати в разі вимушених пауз і провисань, натомість поетові достатньо читати вірші… Вона підбадьорливо всміхнулася до нього. Прийняла у відповідь усмішку, сповнену концентрованої ввічливості, й опустила очі. Ну навіщо Скуркіс його до нас затягнув?..

— Люблю балачки про погоду, а ви?

Змовницький шепіт пролунав просто над вухом, і Віра здригнулась, одночасно почувши — виявилося, вона знову випала зі спільної розмови, зслизнула зі звукової доріжки, що з нею часто траплялося, — як Міша Красоткін і справді лунким басом розвиває тему торішнього дощу та подій, що його супроводжували. Обернулася і побачила фізіономію Полтороцького, що нависла занадто близько і низько; роздивилася ниточки тонального крему в зморшкуватих мішках під очима і вдихнула важкий запах парфумів. Інстинктивно відсунулася, повертаючи собі особистий простір. І відповіла, усвідомлюючи заднім числом, що мимоволі копіює вичерпну стислість Марковича:

— Я — ні.

— Даремно, — стишений голос аж ніяк не заважав дуетові Машеньки і Міші із вкрапленнями Скуркісових реплік. — Коли люди спілкуються про погоду, це чудово. Це означає, що їм байдуже, про що розмовляти, зате дає задоволення сам процес.

— Задоволення?

Вона не збиралась іронізувати, заохочуючи його до подальшої розмови. Прохопилося; Віра прикусила зсередини губу. Полтороцький уособлював ненависну їй ще з юності породу самозакоханих самців, пещених у всіх царинах життя і тому ще парадоксальніше залежних від потреби повсякчас розпускати перед кимсь пір’я. Дівчинка пішла, до Машеньки коло живого Міші не підступитися, тому він намагається тепер причарувати мене. Ще дві хвилини, і полізе обійматися, тоскно подумала вона. Коли вже прийде Берштейн?

Глипнула на годинник, принагідно кинувши оком на програмку: щоб знайти в ній щось актуальне, вже треба перегортати сторінку. Втім, Берштейн має вже от-от підійти…

— Аякже. Погляньте на них.

Вона глянула. Тільки глянула, забувши ввімкнути звук.

Скуркіс бурхливо жестикулював, розповідаючи щось інтимне, специфічне, мабуть, смішне, але не для всіх, і Машенька сміялася, по-дівчачому задерши підборіддя, і Красоткін реготав теж, тримаючи у здоровецькій долоні її тендітне плече, і разом вони складали ідеальний трикутник, строгу фігуру, самодостатню і непорушну, зіграний і злагоджений ансамбль. Прорізався звук: скрипка, ударні, контрабас, — і жодного осмисленого слова. Маркович сидів поруч стороннім і не надто потрібним спостерігачем, до якого вже не озиралися і не зверталися. Не кажучи вже про Полтороцького і про неї саму.

— Вони зупинили час, — по-змовницькому прошепотів актор. — Ви ж чули, Віро, сто разів чули цю зачовгану, вульгарну приказку, що колись була геніальним поетичним рядком: о, зупинись, хвилино, ти прекрасна?.. А зараз погляньте, помилуйтеся, як це робиться. Наш із вами час спливає, ось ви нервуєтеся, я ж бачу, а їхній стоїть. Їм вдалося, бо вони щасливі. Нам, відповідно, навпаки.

— Навпаки?

— Атож. Щасливі на години не зважають. Теж ого-го яка заїжджена фраза, але ж це правда.

Він випростав плечі, задоволений собою; слизька дизайнерська краватка заковзала, мов риба, між перекособочених лацканів піджака. Актор Акторович, зведений у квадрат депутатським мандатом. Віра ніяк не могла пригадати його, знаного всій країні, по батькові.

Тим часом Міша Красоткін, відпустивши Машеньку, розмовляв по телефону, здається, пояснював комусь, де саме вони сидять і як сюди дістатися — Берштейну? Віра прислухалася, вольовим зусиллям примушуючи себе під’єднатися до безмежно далекої звукової доріжки і, здається, вловила у слухавці геть уже космічно віддалене Берштейнове стакато.

— Якщо ми з вами зараз утечемо, вони й не помітять, — пролунав, на контрасті, м’яко і зовсім поруч Полтороцький. — Закладемося, га?

Усе в ньому було прораховано, відрепетирувано тисячу разів, включно з цим буцімто простолюдним гортанним «га», сотні тисяч разів він виводив з-за столу вподобану жінку, а за браком вибору — будь-яку, просто за звичкою, щоб не втрачати форми; з тим-таки фатальним автоматизмом він, либонь, бігає чи розспівується щоранку. Віра ледве погамувала гидливу гримасу, що вже от-от готова була проступити на обличчі. Забалакати до Машеньки чи, може, запитати в Красоткіна, чи це Берштейн телефонує і чи скоро він підійде… вона раптом нахромилася на відсутній погляд Скуркіса і потупила очі.