Читати книгу - "Золотий маг. Книга 1. Зерно"

Після обіду Нік і Ліна продовжили заняття в бібліотеці з вивчення мови. Прискорений метод вивчення під гіпнозом дав гарні результати. Нік уже вільно і читав, і писав загальною мовою. Задоволена результатами, Ліна сильно не мучила Ніка заняттями і раніше відпустила відпочити.

Була приємна вечірня прохолода. Вони розташувалися у дворі перед будинком. Всі розслаблено відпочивали, насолоджуючись чудовою погодою і спокоєм. Але Ліна вирішила перевірити успіхи Ніка в медитації.

— Ану покажи, чого ти сьогодні навчився? — сказала вона йому.

— Може, не треба. Так добре сидіти і нічого не робити. Давайте завтра, — майбутній маг зробив боязку спробу ухилитися від занять.

— Треба-треба. На завтра у нас вже інша робота запланована.

— Ну, тут якось не дуже зручно. Шуму багато. Сидіти мулько. Може, не треба наді мною знущатися.

— Ти ж казав, що в тебе вже виходить, так ось і покажи! — не здавалася Ліна. — А про шум не переживай. Ми з Анею тобі ще його додамо. Ти думаєш, коли в реальних умовах або під час битви треба поповнити енергію, то все навкруги завмирає, даючи комфортно працювати? Звикай все робити дуже швидко і в найскладніших умовах, коли тобі все навколо буде заважати.

Нік зрозумів, що сперечатися далі марно, сів на траву та спробував розслабитися і звільнити голову від сторонніх думок і шуму навколо. Він вже встиг навіть сконцентрувати увагу, як над вухом пролунав голос Ліни.

— Аню, а заспіваймо-но пісню! Щось давно ми не співали, — і полилася прекрасна українська пісня двома красивими голосами.

Нік почав злитися, розуміючи, що йому заважають навмисно. Від концентрації не залишилося і сліду. Але згадавши слова Ліни, почав намагатися виконати завдання. Спочатку він відкинув всі шуми і сфокусував увагу тільки на пісні, яка звучала. Це було неважко. Дуже добре в них виходило співати. Стараючись ні про що більше не думати, Нік плив по звуках цієї пісні. Слова почали зливатися з мелодією, а потім і зовсім стало тихо. Навколо залишалася одна порожнеча. Минуло кілька миттєвостей. Пісні не було, нічого не було.

— Гаразд, бачу що вийшло, — пролунав у порожнечі голос Ліни. Нік здригнувся від несподіванки і розплющив очі. — Молодець. Все-таки зміг. А ми з Анею так старалися тобі перешкодити.

— Я спочатку навіть розлютився, — сказав він, піднімаючись із землі та сідаючи в крісло. — Але ви так гарно співали. А мелодія мені й допомогла сконцентруватися. А потім була порожнеча. Я подумав, що ви просто припинили співати.

— Ми не припинили. Я бачила, що у тебе виходить. Молодець. Але все рівно потрібно продовжувати заняття, щоб у тебе це удавалося автоматично. А зараз спати. Завтра буде новий день і нові завдання.

Ранок. Сонце пробивається аж через фіранки. Нік гарно виспався. Він навіть не пам’ятав, чи снилося йому щось, чи ні. Було бажання ще полежати, просто повалятися. Спати вже не хотілося. Останнім часом він звик рано вставати, хоча на початку звички ледачого міського сибарита давали про себе знати. Кожен ранок перетворювався у нерівний бій із бажання поспати довше. Зараз він бадьоро схопився з ліжка і відправився у ванну. Як завжди, за столом у вітальні вже були всі і чекали тільки його.

— Мені що, з ночі тут сидіти, щоб бути першим? — жартома запитав Нік. — Як рано я не піднімаюся, весь час останнім приходжу.

— Ми вже звикли, — сказала Ліна. — Хоча з кожним разом у тебе все краще виходить вставати рано. Ось і зараз бачу, ти виспався добре. А спочатку сонний ведмідь вранці приходив.

— Я теж це помітив. Чи не ваш чарівний вплив допомагає мені в цьому?

— Та ні, це твій організм відвикає від шкідливого міського життя. Ну хіба трохи, — сказала Ліна і хитро підморгнула йому. — Їж! Нас сьогодні важлива робота чекає. Так, Галю, збери нам щось смачненьке на обід. Ми з Ніком сьогодні пізно повернемося. А ти ж знаєш, поїсти він любить. А не наїсться, так буде плакати.

— І нічого я не плачу, — невиразно заявив Нік, намагаючись прожувати бутерброд. — Я ж не винен, що ви змушуєте мій організм страждати від фізичних навантажень.

— Ой, подивіться, біднесенький знайшовся. Не треба було запускати свій організм! Та так, що він втомлюється від піших прогулянок.

— Вже не піших. Я вже бігаю. Та й схуднув сильно.

— Бачу я, як ти схуднув. Напевно, Галя тебе нишком, за моєю спиною, підгодовує. Живіт все ще висить над ременем. Пару метрів пробіжиш і задихаєшся. Ну, нічого, із завтрашнього дня ми з Анею як слід візьмемося за твій організм.

— Ось вам би тільки лякати дитину, — вже насилу стримуючи сміх, сказав Нік.

— І де це тут дитина взялася? Ще вчора хтось кожні п’ять хвилин себе старим називав і скаржився на свою долю.

— Можна подумати, ви зглянулися наді мною. Навпаки. Мене старого, майже пенсійного віку, до школи вирішили відправити. Суцільне знущання наді мною.

— Так! Досить галасувати! Ти вже поїв? От і добре. Візьми рюкзак, складеш туди харчі від Галини і бігом на вулицю. Я тебе там чекати буду. А, ось ще — на стільці лежить пакет невеликий, його теж захопиш. Він нам потрібний буде.

Через десять хвилин вони вже прямували знайомою стежкою до порталу. Ліна сказала, що тільки в порталі можна пройти ініціацію. Дорогою вони майже не розмовляли. Чаклунка була зосереджена, мабуть, на підготовці до майбутнього дійства, а Нік не хотів її відволікати. Через те, що жінка не могла йти швидко, шлях до порталу нагадував приємну