Читати книгу - "Хвороба Кітахари"

контрольні виходи до каменоломні, роботами з механікою і по дому, рибальством у Ляйсській бухті, шоферуванням на «Вороні» у поїздках лісом і узбережжям, Берінг присвячував цю паузу музиці, яку Елліот залишив у спадок Собачому Королю.

Ім'я цього спадку Амбрас довідався лише від свого охоронця і знов-таки завдяки йому сам мало-помалу став знаходити задоволення в цих нових звуках у своєму домі, так несхожих на гру духового оркестру каменярів чи незграбні марші буряківницьких товариств. Ось чому він зовсім не протестував, коли Берінг під час першого після його переселення візиту Лілі на віллу вмикнув соло електрогітари настільки гучно, що деякі собаки стали підвивати.

— Що тут у вас коїться? — крикнула Лілі й розсміялася.

І, випередивши Берінга з відповіддю, Амбрас гукнув у відповідь:

— Це рок-н-рол!

15. Keep movin’

Броньовик побував на світанку в Моорі проїздом з Ляйса і залишив на стінах, воротах і деревах кольорові плями афіш: морською блакиттю і золотом виблискувала одна з них на обшарпаній, оточеній маками афішній тумбі на пароплавному причалі, друга закривала собою побляклі листівки та вже не читабельні накази на дошці оголошень колишньої комендатури, а той, хто йшов уздовж набережної, бачив кожен третій або четвертий стовбур каштанової алеї прикрашеним такими плакатами:

CONCERT

Золотий напис на блакитному тлі. Friday. У старому ангарі. Після заходу сонця.

Навіть брама занедбаної каплиці ляйської громади спокутників була заклеєна цими афішами. Морська блакить і золото. Фарби були такі дивовижно яскраві, що вулична дітвора (і не тільки дітвора), щойно броньовик зник, поспіхом кинулася їх відклеювати і з клаптями своєї безцінної здобичі побігла до своїх схованок. Але при такій спразі до яскравих фарб і рідкісного паперу навіть якщо б один свідок знайшов час, щоб прочитати й переказати звістку, вона безумовно миттю облетіла б усю округу (як і будь-яка інша новина):

Концерт! У п'ятницю в ангарі на старому моорському аеродромі після тривалої тиші нарешті знову стане гамірно. Гамірно й весело від пісень якоїсь групи, відправленої в гастрольний тур верховним командуванням; група давала концерти не лише в казармах, але і в найглухіших кутках окупаційних зон, щоб, за задумом мироносця Стелламура, надихати нащадків переможених і перетягувати їх на бік переможців.

Перший такий концерт відбувся багато років тому, ще під наглядом майора Елліота, і мало чим відрізнявся від вистав під час Стелламур-party в каменоломні. Ангар старого летовища, яке в захищеній від вітрів гірській долині над озером після недовгого використання під час війни слугувало місцем посадки хіба що воронам і зграям перелітного птаства, був тоді (як і тепер) єдиним незруйнованим приміщенням, яке могло вмістити приозерну публіку.

За наказом Елліота сцену зі сталевих труб і пробитий уламками гранат дах затягнули транспарантами, на яких красувалися стелламурівські гасла на зразок Ніколи не забудемо та інші. А біля воріт цієї концертної зали, все ще поцяткованої камуфляжною фарбою, було встановлено величезний армійський намет, де зразу на декількох екранах йшли документальні фільми; неозвучені, склеєні в одну нескінченну стрічку, вони знов і знов показували рівні лінії бараків у каменоломні, знов і знов штабель трупів у кімнаті з білими кахлями, піч крематорію із розчахненою топкою, шеренгу в'язнів на березі озера, а на задньому плані всіх спогадів, знову і знову, засніжені, і розпечені сонцем, і мокрі від дощу, і скрижанілі стіни моорської каменоломні… Той, хто хотів потрапити до сцени в ангарі, не мав іншого вибору, як пройти крізь цей мерехтливий намет.

Однак з моменту від'їзду Елліота та переміщення армії з приозер'я на рівнину транспарантів у дні концерту вже не розвішували і не ставили кінонамету, навіть стелламурівські заходи занепали, ставши дедалі малолюднішими церемоніями дрібних громад спокутників, які не розсипалися тільки тому, що Армія, хоч і здалеку, підтримувала артільне життя всіх спокутників. Ані моорський секретар, ані Собачий Король, ані хтось інший з довірених осіб окупаційної адміністрації не мав нині достатньої влади, щоб, як раніше, зігнати мало не поголовно мешканців приозер'я на party до гранітного кар'єру чи до намету, сповненого огидних кадрів кінохроніки.

І врешті від колишнього розмаху поминальних та покаянних обрядів зосталися лише ці концерти, які залежно від настрою та старанності уповноваженого офіцера проходили один-два рази на рік (а то й рідше) і не будили вже жодних спогадів про роки війни. І грали на сцені ангара зовсім не давні біг-бенди, не оркестри у військовій формі, під чию музику, під труби та кларнети, люди мали змогу, проскочивши крізь страшний намет, танцювати фокстрот. Нинішні музиканти танцювали самі!

Немов екзальтовані техніки, вони скакали й металися серед мотків кабелю та пірамід акустичних колонок, вириваючи зі своїх інструментів звуки, які були чутними аж на високогірних льодовиках: стакато ударних, пронизливі соло тенор-саксофона, завиваючі глісандо електрогітар… Підсилювачі, підключені до змонтованого на армійській вантажівці дизель-генератора, перетворювали барабанний дріб на розряд грому, а ціла батарея прожекторів, що працювала від того ж генератора, занурювала групи до білосніжного світла, якого більше ніде в приозер'ї не бачили. Громові каскади пісень накривали дітей Моору й потім годинами звучали в їхніх вухах, викликаючи не що інше, як дикий захват.

Моорський крикун Берінг, з його тонким слухом запав на цю музику з першого ж концерту. Багато днів після і багато днів до виступу того чи іншого armyband він уявляв собі їхні голоси і вистукував пальцями їхні ритми на бляшаних відрах, на столах, навіть уві сні. І часом, стоячи під сценою серед шаленого натовпу і віддаючись владі потужного звучання, він зісковзував у глибини свого минулого, у темряву кузні, і знову гойдався і зависав у повітрі у своїй колисці над курячими клітками, крикливий малий, змучений своїм тонким слухом, який тікав від дзвону та гуркоту навколишнього світу у власний голос.