Читати книгу - "Повернутися дощем"

202
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33 34 ... 160
Перейти на сторінку:
вічі.

А в тих очах — безодня, синя-синя, в якій можна потонути і буде не шкода.

— Я серйозно, — сказала дівчина і граційним жестом відкинула пасмо неслухняного волосся з лоба.

— Я тебе слухаю.

— Якщо те, що було між нами… — Улянка зашарілася. — Якщо ти був зі мною через жалість чи… тому, що нема поруч іншої, то можемо все забути.

— Улько, ти що?! — Він узяв її за підборіддя. Дівчина опустила очі. — Як ти могла таке подумати?! Так, я був повним і сліпим ідіотом — визнаю. Але зараз я не те що зрозумів, відчув серцем, що мені ніхто, чуєш, ніхто, крім тебе, не потрібен. Я кохаю тебе і заради цього навіть пішов на… — Геник вчасно прикусив язика, ледь не прохопившись про Якова-Змія.

— На що ти пішов?

— Піду на що завгодно! — Геннадій намагався врятувати становище. — Я міг би наполягти, і тебе відправили б додому. Втім, зараз це неважливо, головне, що ти є, ти поруч і я щасливий. Справді, Улю, я дуже тебе кохаю!

Дівчина підвела погляд, її очі запроменилися неприхованим щастям. У погляді дівчини було стільки тепла та ніжності, що Геннадій не втримався і торкнувся повік губами.

— Я кохаю тебе, — сказав він стишеним голосом і пригорнув до себе. — Улянко, моя люба дівчинка, я прошу, бережи себе.

— І ти себе.

— Я не зможу без тебе жити.

— Я вже давно не можу без тебе…

І знову соняхи сором’язливо опустили голівки, коли закохані упали на траву під кущем. Над ними тихо сідав вечір, тихий, безмовний, лише степом кудись пронісся вітерець, на мить зупинився, торкнувся м’якого волосся дівчини і понісся далі…

Розділ 19

Настя з вікна «Форда» з цікавістю розглядала навколишні краєвиди. Степ то простирався рівним полотном, то переходив у ярки, порослі кущами, то тішив око сонячними соняшниками, то змінювався на пшеничне поле.

— Чи зберуть фермери врожай, чи ні? Хоч і не пережила Голодомор, а все одно не можу спокійно дивитися, як гине майбутній хліб.

— Там пшениця вигоріла вщент, — вказав пальцем Вадим. — Росло зерно, наливалося, а тут таке…

— Шматочок хліба шкода викинути, а тут ціла нива стиглого зерна, — задумливо промовила Настя, — так шкода!

— Чекай, попереду на дорозі бетонні плити, мішки з піском і напис «Слава Україні!», проте людей не видно, — стривожився Вадим.

— Диви, як дорогу покраяли вибухи, — сказала Настя. — Схоже, тут був наш блокпост, але тепер дійсно нікого нема.

— Значить, наші хлопці пішли вперед. Це добре, так незабаром і звільнять усі захоплені землі, — уже веселіше промовив Вадим. — Взагалі, я цією дорогою ще не їздив, але ось вказівник: туди — на Луганськ, он туди — на Веселу Тарасівку. Луганськ під ворогом, тому ми повернемо на Тарасівку. Так?

— Напевно, — посміхнулась Настя. — Не поїдемо ж ми зараз у Луганськ?

Вони проїхали кілометрів п’ять, проминули дачі, на яких не було видно жодної душі, спустилися в низину, і асфальтована дорога скінчилася.

Машина, завантажена вщент, повільно повзла вузькою ґрунтівкою, здіймаючи хмару пилюки.

— У мене з’явилася підозра, що ми поїхали не туди, — сказав Вадим, пильно вдивляючись уперед.

— Заблукали? Нічого, зараз когось зустрінемо і спитаємо, — заспокоїла Настя. — У нас є мапа! Може, подивимося, де ми зараз?

— А ти назву останнього населеного пункту пам’ятаєш? — посміхнувся Вадим.

— Ні, — похитала головою Настя.

— Не треба карту, — сказав Вадим, — он стоять фури, зараз спитаємо у дальнобійників, ті завжди дорогу знають.

Шлях перегородили фури, лише збоку залишався проїзд. Вадим скерував машину й одразу помітив озброєних людей у камуфляжному одязі без розпізнавальних знаків, які жестом зупинили їх. Мікрик пригальмував, обдавши курявою людей з автоматами. До автівки з боку водія підійшов чоловік.

— Перевірка документів, — сказав він, простягнувши руку.

Вадим подав у вікно паспорт і водійські права. У Насті тривожно забилося серце — вона помітила наспіх збитий дерев’яний стіл, поруч — щось на кшталт польової кухні, хоругви і відсутність українського прапора, що невластиво нашим блокпостам.

Чоловік у камуфляжі розгорнув паспорт, подивився місце реєстрації, повернув документи.

— Куди прямуєте? — спитав.

— Їздимо всюди, те-се продати, щоб заробити копієчку, — сказав Вадим якомога спокійніше, бо вже й він помітив відсутність прапора України.

— Проїжджай!

І саме тоді, коли Вадим з полегшенням зітхнув і його рука потяглася до ключа запалення, до автівки підійшов інший чоловік, прискіпливо поглянув на Вадима.

— Зачекай! — наказав. — Вийди з машини!

— Зараз! — мовив Вадим і пошепки попросив Настю сидіти в кабіні.

— І вона нехай

1 ... 32 33 34 ... 160
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повернутися дощем», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Повернутися дощем"