Читати книгу - "Гордієві жінки"

Робила це переважно ради діда Гордія і баби Устини, бо ніяк вони не мирилися, тож внучка вимолювала для всіх такі бажані тишу і спокій.

А ці двоє, що на них задивлялася, завше разом підходили до всіх ікон, цілували образи, клали побіч гривню-дві, а врешті уважно слухали службу, навіть уголос разом із хором виводили «Херувимську пісню», «Символ віри», «Отче наш». У Софії, як, мабуть, і в багатьох інших прихожан, ця пара викликала замилування, ніжність, навіть почуття білої заздрості. Бо хто не хотів би прожити до старості в такій-от завидній нерозлучності? Бачити такі стосунки для Софії було по-особливому трепетно, бо зроду спостерігала геть інакші.

Кілька разів Софія насмілювалася й просила бабу Устю втекти від діда-тирана, поїхати з цього відлюдькуватого хутора на Волинь, звідки походив увесь їхній рід, але жінка була невблаганна. Наполягала, мовляв, «ми – одне ціле, яке не є, тож мусимо се життя дожити до смерті разом». На цім і крапка ставилася в розмовах про розлучення або втечу. Ховалися по закутках «усі родичі гарбузові» від роз’ярілого діда, а сказати щось упоперек йому, «залізному» й «безсердечному», якби й хотіли, то не могли. Бо коли й не стримувався хтось, захищаючись або «відгаркуючись», як казав дід, він умить ту охоту відбирав, криючи матом-перематом чи то стару дружину, чи котрусь із онук. Звідки бралася та ненависть? Ніхто не знав. І взнати не зміг. Бо коли дідові від серця одлягало, а ставалося це зазвичай менш ніж за півгодини після бучі, яку здіймав, він знову дружину любляче називав «пташкою», а внучок – пестливо, як на нього, «спиногризками».

– Пташко, о, пташко, а де-то тертка, дерунів «спиногризкам» пожарити хочу?! – Його нелюдський репет і крик буквально за хвилини переінакшувався на люблячі й теплі звертання.

Баба Устя завжди йому відповідала. Знала, що, може, й «дурна», як не раз про себе думала, що, може, й «безхарактерна», як вважала донька Марія, та «нехитра», як нарікали внучки, але тільки-но чоловік «людиною» ставав, тихіші слова до неї проказував, одразу йшла на контакт, миттєво на них так само люб’язно реагувала. Звідки в щойно побитої, приниженої, огудженої й названої найостаннішими словами жінки бралося це всепрощення – діти не розуміли, лише диву давалися. Пояснити таке було годі, такому можна було хіба чудуватися.

Але й самі…

Коли у їхню кімнату, де вони, мов перелякані зайці, сиділи вкриті з головою ковдрою, хлипаючи після надривного плачу, прибившись до кутка, заходив дід Гордій із великою мискою пашистих і «м’ясистих» дерунів – а дід готувати вмів не просто добре, а часом смачніше, ніж баба Устя, – і простягав її внучкам, проказуючи, ніби нічого не сталося: «Ану-но, попробуйте, чи смачні дід деруни спік для своїх «спиногризок», – де й дівалася злість і ненависть. Дівчата не могли пояснити собі, чому вони щоразу виповзали «з нори» і брали по деруну, апетитно його пережовуючи. «Беріте ще, бери, Софійко-самосійко, бери, Лійко-балійко, бери, Мійко-веремійко, пра’,[48] смачні?» – так до внучок звертався. І вони брали «ще» і, усміхаючись до діда, дякували йому від душі, наївшись од пуза.

Як можна таке пояснити?

Такому можна хіба чудуватися.

Так і жили Маковії. Од скандалу до скандалу. Од бійки до бійки. Од примирення до примирення. З року в рік, із дня на день…

Софія теж, як і баба Устя, хотіла покохати назавжди, але борони Боже щоб такого чоловіка, як у неї. Тому так довго й добирала пару. А ще минула хвороба давалася взнаки: Софія боялася, що у якусь мить недуга візьме й проявиться, а «нащо чоловікові хвора дружина?»

Вже навіть змирилася була, що сама могтиме зостатися, якось і проказала собі: «Ліпше самій, ніж із таким, як дід Гордій». Але доля – ще тая вигадниця, плани чиїсь або рішення вміє раптово й зненацька переколошкати. До того ж глибоко в душі Софія сподівалася, що таки стається колись те, про що змолоду мріється.

І врешті…

Ось!

Ось і воно!

Спонтанно прийшло до неї кохання, як і всяка добра довгождана вістка.

Коли одного недільного ранку Софія побачила в церкві поруч із нерозлучною парою сизих побожних голубків, як вона на них казала, немолодого, але до подиву сумирного молодика, їй захотілося якнайшвидше з ним познайомитися і бодай подружитися. Переконана була: у гарних батьків не буває поганих дітей.

Обличчя її зайшлося рум’янцем, коли вперше зустрілася поглядом із цим незнайомцем. І хоча те сталося знічев’я, вона здивувалася, що аж так дуже засоромилася, – досі вважала, що не здатна настільки легко піддатися випадковому емоційному поруху, думала, розумом керуватиметься повсякчас. Але капку прогадала.

Коли верталася з храму додому, все згадувала очі незнайомця, його чистий погляд. Мало досі бачила Софія очей таких у чоловіків. «Ні, не можуть такі очі брудну душу віддзеркалювати», – постановила.

Наступної неділі він знову прийшов із батьками на службу. Не сумнівалася Софія, що саме сином він був нерозлучним голубам – правду видавала схожість із матір’ю та батьком. Мав невисокий зріст, широкі плечі, рідке пряме волосся й помітні залисини – точно, як у батька. А поводився в храмі так само небезбоязно, як мати. Як і вона, він ревно молився.

Загалом, як зауважила Софія, невиразним насправді був її обранець, супроти неї таки геть ніякенький, як висловлювалася, бувало, баба Устя. Але щось у ньому, втім, таки несказанно її вабило…

Дівчина якось надумала була сама підійти, заговорити. Не бачила в цьому нічого непристойного. У храм же люди ходять з однаковими доброзичливими думками – вважала. Та, піймавши на собі черговий його погляд, відвела очі й рушила несміливо до виходу із церкви.

Недобре робить, від кохання втікає, – розуміла тоді це.

Та по-іншому вчинити не змогла, хоч і хотіла.

Наступного разу заговорить, – дала собі слово.

«Бог любить трійцю».

А ввечері сестри, як мало коли, за вечерею розговорилися:

– Софіє, то це кохання? – обережно запитала сестру повільна в рухах та розмові Лія.

– Думаю, поки що просто закоханість, – уточнила сестра, – бо кохання оселяє в серці тишу, воно нас заспокоює, – відказала. – Коли серце спокійне, значить, людина всім задоволена, зокрема й коханням, – додала.

– Думаю, життя нам дано для того, щоб требувати й одержувати від нього якнайбільше, – відреагувала Мія.

– Багато хочеш, мало получиш, іще дід те казав, – Лія здалася твердою.

– Жити як виходить, склавши руки, – теж не найкраще рішення, – дещо заперечила Лії Софія.

– А я хотіла би прожити так, як мені судилося: нічого не змінювати, ні за що