Читати книгу - "Дуже страшна історія"

дуже старався: йому треба було набрати якнайбільше пом'якшувальних обставин.

Суперечливі почуття розривали мене і мало не розірвали зовсім. З одного боку, я був вдячний Глібові за те, що він був свідком хвилинного падіння, але не помітив його, — чи то через темряву чи то через те, що був зайнятий мотузком. Але, з другого боку, я розумів: якби не Гліб, мої нерви не розхиталися б і не йшли б до такого жахливого стану. «Навіщо ж він вчинив те, що вчинив? З якою метою?» Це мені ще було неясно.

За кілька хвилин ми спустилися в кімнату Гл. Бородаєва. Онук письменника ніс мотузок, яким ми мали його зв'язати.

— Чуб у тебе такий, як треба: скуйовджений! — сказав я, уважно оглянувши Гліба. — Сорочка теж: без ґудзиків!

— Може, і на пальті відірвати? Два чи три?.. — запропонував Гліб. Він готовий був на все!

— Ні, не треба. Ще замерзнеш! — Я читав, що до підслідних треба виявляти доброту, або, точніше сказати, чуйність.

— Тепер лишилося прив'язати тебе до стільця. До найлегшого, он до того…

Гліб покірливо задер руки, наче здавався в полон. І ми прив’язали його до плетеного стільця. Його спина і спинка стільця були щільно притиснуті одне до одного.

— Запам'ятай: ти так несамовито поривався на допомогу Племінникові, що нам довелося тебе прив'язати! За поспіхом ми не врахували, що стілець легкий і ти можеш бігати по дачі разом з ним. Запам'ятав? І головне: ми давно втекли. Тобто залишили дачу… І поїхали в місто. Щоб Племінник не влаштував погоні. Затямив?

— Затямив.

— Скільки часу потрібно тобі на цю операцію?

— Не знаю… Хвилин десять… Або п'ятнадцять…

— Звіримо годинники!

— Я не маю годинника.

— Ну гаразд. Чекаємо на тебе біля того самого пенька точно чверть години! Будемо звірятися за Наташиним годинником. Наташо, котра зараз година?

Вова простягла мені руку. Я узяв її руку в свою. І довго тримав.

— Що, погано видко? — спитала Наташа.

— Ні… Просто я хочу діждатися, поки буде рівно двадцять годин двадцять хвилин. Добре запам'ятовується: двадцять двадцять!

Вона теж глянула на годинника:

— Але ж треба чекати аж чотири хвилини.

— Нічого, я почекаю.

Рівно о двадцятій двадцять я вигукнув:

— Операція починається! Ти, Глібе, нічого не забудеш? Племінник мусить повірити: ми давно залишили дачу! І поїхали в місто… А насправді чекаємо біля пенька!

— Не забуду…

Я підступив до Гліба й прошепотів:

— Ну, а якщо… Вважай, що ми тебе простили. Проте я сподіваюсь, що ми ще зустрінемося!

— Я теж…

— Тепер усі — на вулицю! Навшпиньки! Щоб Племінник нічого не почув, — скомандував я.

Не тільки Миронова, а й усі інші охоче підкорилися наказу, бо Племінник щосили тарабанив по іржавому залізу і здавалося, що він ось-ось висадить двері.

Гліб залишився сам, із скуйовдженим чубом, з стільцем на спині і в сорочці без ґудзиків.

Ми навшпиньки залишили «стару дачу» і знову побігли.

Природа тим часом, як і досі, жила своїм особливим, прекрасним життям, але вже в темряві. А що може бути сумніше за безлюдне осіннє селище! Та ще ввечері… Кілька разів я жив улітку на дачі. І ось коли наприкінці серпня одна дача за одною пустіли, ставало тоскно й самотньо. Ну, а тут уже в цілому селищі не було ні вогника! І ми весь час потрапляли в калюжі, в ями, в рівчаки.

Ми знову почали оббігати сосновий ліс, який вдень був такий гарний, молоденький, а зараз потемнів і насупився, наче за один день постарів. І всі дерева здавалися мені здаля зловмисниками, що причаїлися…

Ранком я б цьому, звичайно, зрадів. А тут навіть дощ, і болото, і сльота не радували мене. Мені раптом захотілося додому, в теплу кімнату. Але це була тільки хвилинна слабість! Я їй не піддався. Я відкинув її. Точніше сказати, пожбурив!

— Хіба це не мій пеньок? — вигукнув Покійник. І знову вмостився посередині: іншим уже сісти було ніде. І так само, як вранці, все у нього дихало: і ніс, і живіт, і плечі. Я це відчував у темряві.

— Поступися місцем жінкам! — сказав я.

— Хіба ми в трамваї? Чи в тролейбусі? — усміхнулася Наташа. — В лісі чемність ні до чого.

Покійник схопився. Але вона не сіла. І навіть Миронова залишилася стояти.

— А ще лірик! — сказав я Покійникові. — Присвячуєш вірші красуням! — І тихо додав: — Неіснуючим…

— Не треба зачіпати Покійника, — попрохав добрий Принц. Він, як і досі, гадав, що Покійник пізнав уже щастя кохання. А чужі почуття Принц поважав.

— Згоден не будемо сваритися в таку хвилину! — сказав я. — Що там зараз із нашим Глібом?

Я сказав «із нашим», бо, уявляючи собі, якій небезпеці (може, навіть смертельній) піддавав себе Гліб, я ладен був забути його провину, його злочин. «А що, коли Племінник йому не повірить? — думав я. — А коли він розлютований вискочить з підвалу і накинеться на Гліба? Або заштовхне його в підвал і замкне?»

— Звичайно, можна було б і не випускати Племінника, — сказав я тихо…

— Хіба можна так повестися з людиною? — відповіла Наташа.

Під холодним дощем вона думала про справедливість!

— Котра зараз година? — спитав я у неї.

— В темряві не бачу, — сказала Наташа.

— Дай руку. Я побачу!

Вона простягла руку, і я довго дивився.

Потім я ще три чи чотири рази прохав її дати мені руку і знову довго придивлявся, бо важко було побачити стрілки. І взагалі…

Нарешті я почав хвилюватися! П'ятнадцять хвилин минули. А Гліба все не було.

«Він пожертвував собою і тим спокутував провину, — думав я. —