Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

не знав, яка транспортна ситуація чекає їх на виході з Топіки, але тут усі ряди в обох напрямках (що на захід, що на схід) були загачені легковими автомобілями та вантажівками. Здебільшого на багажники машин були навантажені кучугури предметів ужитку, які впродовж цілого сезону дощів вкривалися іржею.

Втім, наразі транспорт був для них найменшою проблемою. Вони стояли й мовчки дивилися на схід. По обидва боки від автостради розкинулося місто. Подекуди виднілися шпилі церков, смуга забігайлівок («У Арбі», «У Венді», «Макдональдс», «Піцца Хат» і ще одна – «Боїнг-боїнг бургери», про котру Едді ніколи не чув), автосалони, дах боулінг-клубу під назвою «Гартленд-лейнз». Попереду вони бачили ще один з’їзд із автостради, зі знаком «ГОЛОВНИЙ ШПИТАЛЬ ТОПІКИ». Там, де закінчувався з’їзд, похмуро бовванів порослий плющем масивний старий будинок із червоної цегли. Між пагонів прозирали крихітні вікна, схожі на перелякані очі. Едді вирішив, що ця будівля неодмінно має бути лікарнею – таке собі чистилише на державній дотації, де бідолашні грішники годинами просиджували на пластикових стільцях, аби тільки потрапити на прийом до лікаря, який змірить їх таким поглядом, наче вони не люди, а лайно собаче.

За шпиталем місто раптово закінчувалося, і починався тонкохід.

Едді здалося, що він бачить рівну поверхню стоячої води, схожу на велетенське болото. Сріблястий і мерехтливий, тонкохід обступав насип автостради 70 з обох боків, і від його ряхтіння дорожні знаки, огорожа й нерухомі автомобілі хвилювали в повітрі, наче міражі. І вусібіч ширився звук – неприємний, булькотливий звук смердючого варива.

Сюзанна скривилася й затулила вуха руками.

– Не знаю, як я це витримаю. Не хочу здатися вам нудною, але мені вже хочеться блювати, хоч я цілий день макової краплини в роті не мала.

Едді почувався так само. Проте, попри нудоту, відірвати погляд від тонкоходу він не міг. Це видовище надреального пробуджувало в ньому асоціації… з чим? З лицем потойбіччя? Ні. Велетенське бурмотливе марево, що розкинулося перед ними, не мало обличчя, було, в сутності, повною протилежністю до обличчя, але в нього було тіло… зовнішність… присутність.

Так. І в цьому була найбільша дивовижа. Тонкохід мав присутність, як той демон, що з’явився в кружалі з каменів, коли вони намагалися видобути Джейка.

Тим часом Роланд порпався в надрах свого кошеля. Поперевертав усе всередині догори дриґом й нарешті на самому дні знайшов потрібне. Жменю набоїв. Він узяв Сюзанну за руку, знявши її з бильця візка, і поклав їй на долоню дві кулі. Потім узяв ще дві кулі й позатикав собі вуха. За його діями Сюзанна спостерігала спершу з відвертим подивом, потім з недовірою і нарешті з сумнівом, але зрештою вчинила так само. І майже миттєво її обличчя прояснилося.

Едді зняв зі спини наплічника і витяг наполовину повну коробку набоїв сорок четвертого калібру, що застосовувалися в Джейковому «рюгері». Але стрілець похитав головою і простягнув долоню, на якій було ще чотири патрони – два для Едді й два для Джейка.

– А ці хіба не підходять? – Едді видобув пару набоїв із коробки, яку Джейк узяв із шухляди столу Елмера Чемберза.

– Ці кулі з вашого світу, тож вони не зможуть притлумити звук. Не питай, звідки мені це відомо, просто відомо, і все. Звісно, ти можеш спробувати, але це марно: вони непридатні.

Едді показав на патрони, які простягав йому Роланд.

– Та ці ж теж з нашого світу. Зброярня на розі Сьомої й Сорок дев’ятої. Здається, магазин Клеменца, якщо мені не зраджує пам’ять.

– Ні, це мої набої, Едді. Хоч я їх уже не раз заряджав, але походять вони з зеленого краю. З Ґілеаду.

– Тобто це ті, що промокли? – недовірливо спитав Едді. – Останні з мокрих набоїв? З тих, що до останньої порошинки промокли на узбережжі?

Роланд тільки кивнув.

– Ти ж казав, що стріляти ними вже неможливо! Навіть якщо вони просохнуть! Адже порох… як ти тоді сказав? О, вичах!

Роланд знову кивнув.

– То чого ж ти їх не викинув? Нащо тягати за собою кулі, якими не можна стріляти?

– А пам’ятаєш ті слова, які слід казати після полювання, щоб зосередитися, Едді? Як я тебе навчав?

– «Отче, спрямуй мої руки й серце, щоб не пропала жодна частка цієї тварини».

І Роланд кивнув утретє. Джейк взяв два набої і заткнув ними вуха. Едді забрав два останніх, але спершу спробував використати ті, що витрусив з коробки. Вони дещо притлумлювали звук тонкоходу, але не усували його повністю – звук вібрував у нього в голові, від нього, як під час застуди, сльозилися очі, а носова перетинка, здавалося, зараз вибухне. Довелося витягти недієздатні кулі й натомість вставити більші, з Роландових старовинних револьверів. «Я затикаю вуха кулями, – подумав Едді. – Мама б сказилася». Але це не мало значення. Звук тонкоходу щез чи принаймні стих, перетворившись на далеке дзижчання, – ось що було важливо. Він очікував, що коли заговорить до Роланда, власний голос звучатиме глухо (наче тоді, коли у вухах були біруші), але виявилося, що він чудово чує сам себе.

– Цікаво, а є щось таке, чого ти не знаєш? – спитав він, повернувшись до стрільця.

– Так. Я багато чого не знаю.

– А як же Юк? – спитав Джейк.

– Думаю, з Юком все буде добре, – сказав Роланд. – Ходімо, до темряви треба пройти кілька миль.

7

Схоже, бурмотіння тонкоходу геть не турбувало Юка, проте він намагався ні на крок не відходити від Джейка Чемберза, недовірливо зиркаючи на автомобілі, що загачували проїзд на схід автостради 70. Втім, Сюзанна бачила, що ці машини не повністю перекривали трасу. Поступово центр міста залишався позаду і автомобільний затор зменшувався. Та навіть у тих місцях, де скупчення машин було значним, хтось повідтягував нерухомі тачки вбік. Багато їх перетягли на резервну смугу, яка в межах міста являла собою бетонний розділювач, а за його межами поросла травою.

«А тут хтось добряче попрацював з евакуатором», – подумала Сюзанна, і ця думка звеселила їй душу. Поки лютувала епідемія, нікому б і на думку не спало розчищати шлях посеред автостради. Якщо ж хтось зробив це по її закінченні… якщо на той час ще хтось залишився серед живих, то це означало, що чума забрала не всіх людей у місті. І ті некрологи щільним текстом зовсім не означали кінець усьому.

Подекуди в автомобілях виднілися трупи, але ці теж були висхлі, як і ті, що лежали біля підніжжя вокзальних сходів. Мумії, пристебнуті пасами безпеки. Але здебільшого машини стояли порожні. Сюзанна збагнула, що водії й пасажири, що потрапили у затор, мабуть, далі пішли пішки, намагаючись