Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

шляхами крадіям дещо стало відомо, все одно рано чи пізно до них доберуться, і тоді все розкриється.

Кілька разів Дроздов поривався написати рапорт і зайти з ним до підполковпика. Розум підказував, що це єдиний правильний крок, який хоч і матиме неприємні наслідки, але не такі, які стануться, коли про все довідаються без нього.

Та волі на такий крок не вистачало, і він поклався на те, що час і події самі все зроблять.

У відділі помітили, що Дроздов змарнів. Товариші розпитували про здоров'я, радили звернутися до лікарів. У відповідь майор лише махав рукою, мовляв, дурниці, і ще дужче замикався в собі. Декотрі вважали, що він надто переживає критику.

Це докотилося до підполковника. Той навмисне зайшов до кімнати оперативників, коли там, крім Дроздова, сиділи Погосов і Юрій, тепло погомонів з майором, даючи відчути, що у відділі його цінять як досвідченого працівника.

Якби така розмова відбулась у кабінеті, віч-на-віч, хтозна, чи не виклав би майор усе, що було на душі. Але зараз Дроздову, як на сміх, подумалося, що оперативники, та й він сам отак завжди теплим словом привертають до себе запідозреного й домагаються зізнання. Його охопило непереборне почуття, мовби підполковник уже все знає і навмисне завів дружню розмову, чекаючи його щирої сповіді саме в присутності свідків — офіцерів відділу.

Ні, так, по-дурному, він не хотів упійматися! Коротко відповідав підполковникові, чемно вислуховував його поради, як відшукати кінці у справі жиркомбінату, і вільно зітхнув тільки тоді, коли за Вовченком зачинилися двері.

Накладні жиркомбінатівського складу, які він знову став розглядати після того, як пішов Вовченко, здалися йому зовсім незрозумілими. Цифри рябіли в очах, і оперативний уповноважений, хоч як намагався, ніяк не міг на них зосередитись.

Раптом Дроздов злякався. А що, коли це був слушний момент і він його прогавив? А що, коли Вовченко й справді прихильний до нього? Майор згадав, з яким непідробним співчуттям розпитував начальник відділу про його здоров'я, як радив звернутися до доцента, в якого сам лікується. Завтра Вовченко офіційно заявить, хто допоміг злочинцям замітати сліди, а сьогодні він іще може зважити на те, що Дроздов прохопився словом ненароком, зглянеться і погасить цю справу у відділі.

Ще якийсь час майор терзався сумнівами і врешті наважився…

Загородка, за якою сиділа секретарка відділу — літня, трохи дивакувата Ганна Іванівна, була відчинена. Секретарка реєструвала документи, що надійшли до відділу.

Дроздов, привітавшись, кивнув на двері кабінету Вовченка.

— Сам?

— Нема, Вікторе Федоровичу, — похитала головою жінка. — П'ять хвилин як вийшов.

Дроздов зітхнув і опустився на стілець. Здається, він таки прогавив свій єдиний щасливий шанс.

— Далеко?

— У прокуратуру.

— Ех, Ганно Іванівно!.. Як не щастить людині, то не щастить до кінця.

— Кому ж це не щастить, Вікторе Федоровичу? Може, вам? — пильно глянула на нього секретарка. — Що підполковника не застали? То він незабаром повернеться.

Погляд жінки чомусь злякав Дроздова. «Знає!.. І вона, мабуть, знає!.. Може, уже й наказ надрукувала! Та ні, яка дурниця!.. Казна-що! Він скоро тут і стільців боятиметься!»

— Мені до нього отак потрібно! — провів ребром долоні по горлу.

— Подзвоніть. Підполковник залишив про всяк випадок телефон… Така приємна, везуча людина, як ви, — і не щастить, — казала далі секретарка. Ці компліменти вона говорила працівникам відділу незалежно від віку й статі, бо й справді завдяки своєму лагідному характеру вважала всіх людей, крім злочинців, за приємних та везучих. Любила, щоб і їй говорили що-небудь приємне. Але Дроздову зараз було не до милих розмов. «Старе луб'я, — злісно подумав, — а сюсюкає, як інститутка». А вголос сказав:

— Та ні. Це не для телефону…

— Вікторе Федоровичу, — звернулася до нього секретарка, — ви будете чекати? Я на хвилинку в буфет… Як подзвонять, візьміть трубку. Будь ласка!..

— Гаразд, — буркнув Дроздов.

Ним заволоділо почуття, що порятунок тепер тільки у відвертій розмові з Вовченком. Усе вирішують хвилини.

Боявся відійти від кабінету, щоб не прогавити підполковника.

За загородкою тихо. На шибці дзижчала самотня чорно-зелена муха, яка хтозна-як потрапила в казенні стіни міліції, де нічого не було їстівного. І він відчував себе такою ж мухою, що летить на світло, але ніяк не може до нього прорватися.

Тим часом його увагу привернули папери, які Ганна Іванівна покинула на столі.

Зверху лежав лист із Ялтинського управління міліції — відповідь на запит Вовченка. У ньому повідомлялося, що громадянин Божко А. С. проживав на південному узбережжі Криму з початку й до кінця липня на приватній дачі професора Арнольдова разом з піаністом Є. М. Жором…

Дроздов уже хотів відсунути лист, коли згадав, що Божко — це головний інженер фабрики «Оріон».

Раптом його немов обпекло. «У різний час до товариства гр. Божка Л. С, крім гр. Жора Є. М., входили: місцевий перукар Г. В. Черкаська, співачка Київської філармонії А. П. Сухаренко, студент-випускник Київського інституту легкої промисловості Ю. С. Гармаш і креслярка Київського архітектурного інституту І. Ф. Паволоцька…»

Ю. С. Гармаш. Юрій Сергійович Гармаш! Горло здушив спазм… Майор кинув лист на стіл, потім схопив його й жадібно вчитався, все ще не вірячи своїм очам.

Знову поклав лист, насторожено оглянувся. Майнула думка: «Від такої радості буває інфаркт».

Не знаючи, що робити, підхопився, кинувся до вікна, рвучко відчинив його і випустив муху на волю.

Потім повернувся до столу, не зводячи погляду з листа, який, здавалося, не просто лежав поверх інших паперів, а волав про його, Дроздова, невинність. Простяг руку, легенько поправив аркуш пальцем.

Тепер уже майора ніщо не тримало біля дверей начальства. Забувши, що обіцяв секретарці почекати її, вибіг з прийомної і радісно попрямував коридором.

«Не винний, не винний, не винний!» — кричали йому стіни, коридорна доріжка, двері кімнат, які він минав.

«Так ось який ви, громадянине Гармаш?! Палкий борець за