Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

відблисками, немов спалахувало вогнем.

— Тільки одну чарочку, — налив їй Андрій. — За нашу дружбу.

Дівчина нарешті погодилася, випила чарку й відчула, як веселе тепло побігло по жилах. Схопилася з місця і кинулася вниз у долину.

Божко спокійно випив кілька чарок і, наливши ще одну, поніс Інні.

По високих травах пробігали золоті, червоні й зелені хвилі.

— Ні, ні, я ж сказала!

Андрій випив сам і закинув у траву порожню чарку. Очі його блищали. Спробував обійняти дівчину, але вона випручалася, втекла.

Він довго ганявся за нею і, упіймавши, силоміць поцілував. В очах його палали колючі вогники. Інна образилась, і її пройняв страх.

— Я хочу додому.

Божкові наче повністю вдалося позбутися свинцевої нудьги, яка щойно душила його. Він знову став енергійним, діяльним, маючи на думці справу, про яку дівчина й не здогадувалася.

— Ти, певно, закохана в того хлопця, з яким познайомилася в Ялті, в Юрка, — безцеремонно перейшов на «ти».

— Я ще ні в кого не закохана, — різко відповіла Інна.

— Але зустрічаєшся. Вас бачили.

— Я не збираюсь ні перед ким звітувати.

— Звичайно, — розсміявся Андрій. — Але Юрко хороший хлопець, і твій вибір я схвалюю. Я ж із ним трохи раніше від тебе познайомився… Він, здається, влаштувався в міліції?

Інна мовчала. Не хотілося про це говорити. Але Андрій був настирливий.

— Добре йому там?

Інна знизала плечима.

— Шкода хлопця. Здібний хімік — і міліція! Що йому там робити — кишенькових злодіїв ловити?

— У них, казав, і науковці потрібні.

Інна попрямувала до машини.

— Але він не наукою там займається, — в'язнув Андрій, легенько беручи дівчину під руку. — Знаєш, він мені не байдужий. Адже це мій хрещеник — я його в поїзді від смерті врятував… Треба йому допомогти. Ти, певне, теж не дуже радієш, що він міліціонер?

Дівчина криво посміхнулася.

— Не журись. Вирвемо його звідси. До себе на фабрику візьму. Але от ніяк не зустріну…

— Побачу — передам.

— Давай організуємо зустріч. Ти прийдеш із ним… Тільки не попереджай. Знаєш його характер! Образиться, що влаштовують… Зустрінемось завтра о восьмій біля «Рів'єри». Згода?

— Згода, — неголосно відповіла. — А тепер везіть мене додому. Скоро стемніє, мама хвилюватиметься.

Андрій став згортати брезент.

Те, що Божко, якому — Інна це відчувала — вона подобається, схвально поставився до її дружби з Юрієм, несподівано образило дівчину.

Так легко відступився від неї, не спробував навіть позмагатися? А це хоч і сердило, водночас і підносило інженера в її очах — благородство між чоловіками, на її думку, не часто буває. І, на свій подив, Інна раптом відчула, що їй стало байдуже до справ Юрія, бо її все дужче починає приваблювати цей сильний і владний над своїми пристрастями чоловік.

З цим почуттям вона сіла в машину, яку Андрій вивів на асфальтовий шлях і швидко погнав у місто…

Несподіваний порятунок

Останнім часом Вікторові Федоровичу Дроздову жилося тяжко. Забравши в нього справу по фабриці, Вовченко дав, на думку майора, явно безнадійне завдання — розібратися з матеріалами комісії народного контролю по жиркомбінату. Бухгалтерська ревізія, яку повторно призначив Дроздов, не виявила розходжень між кількістю продукції, виготовленої на комбінаті та завезеної у торги. Не було нестачі чи лишків і на складі. Але робітники повідомляли, що частина продукції потрапляє до крамниць, минаючи склад. Підозра впала на експедиторський цех. Дроздов зробив кілька несподіваних перевірок — і жодних наслідків. А з календаря катастрофічно швидко злітали листки. Наближався день, коли майор повинен буде, як любив висловлюватися Вовченко, «стати на килим» і звітувати…

Та це було півбіди. Справжнє лихо впало на голову Дроздова зовсім несподівано.

Після того, як стало ясно, що хтось таки попередив ділків з фабрики, Дроздов марно намагався заспокоїтися. Ланенко? Його колишній товариш, який стільки років боровся із злочинцями, непримиренний Ланенко? Ні, ця людина не може зрадити! Та, власне, що він йому особливого сказав?!

Але пам'ять поступово відновила з усіма подробицями розмову в ресторані. Вона зафіксувала й миттєве збентеження Ланенка при згадці про «Оріон», на яке тоді Дроздов не звернув уваги, і віру, яка звучала в голосі юрисконсульта, коли той запевняв, що молодий оперативник провалиться…

І чим більше міркував над цим майор — згадував улесливий вираз обличчя Ланенка і те, що колишній товариш не сказав, де влаштувався працювати, навіть під час другої зустрічі, — тим глибше усвідомлював, що саме він, Дроздов, мимоволі виказав службову таємницю.

Шукав собі виправдання, відчувши, що не зможе жити без роботи, пропаде, коли його виженуть з міліції. І хоч знову й знову чіплявся за надію, що на фабриці дізналися про оперативний задум не від нього, а з інших джерел, — бо Ланенко не продасть, що зрештою ніхто до цього не докопається: і він, і Ланенко вміють мовчати, знають, як поводитись, коли вину не доведено, — все одно душевну рівновагу він утратив, здавалося, навіки.

Спав погано. Уві сні разом з убивцями й злодіями довбав кайлом на Далекій Півночі мерзлу землю, працював у задушливих копальнях, і всі ті людці, яких він досі зневажав і судив своєю совістю, тепер зневажали й судили його, обступали з усіх боків, шипіли, насміхалися, лякали. Але найстрашніший був сон, у якому Вовченко свердлив його гострим поглядом, провіщаючи загибель з тією неминучістю і невідворотністю, яка властива тільки снам.

Працювати не міг. Бесідуючи з експедиторами і комірниками жиркомбінату, яких підозрював, мимоволі уявляв себе на їхньому місці, нервував, слухаючи, як колеги розмовляють про злочинців, відвертався, коли коридором повз нього проходили конвоїри.

З хворобливою цікавістю стежив, як ідуть справи в Юрія. Але спитати боявся. Адже, коли лейтенант навіть і не відразу виявить, якими