Читати книгу - "Рiднi дiти"

на околиці міста, але, напевне, не тільки Ясик і Ліда були тут не німецького походження. Напевне, не самі вони!

Коли Ліна виходила, вона нишком поцілувала Ясика і Єву (а як її насправді звали?), поцілувала і погладила по голові Ліду, яка притулилася до неї і дивилася вичікуючи в очі.

— До побачення, Лідочко! — сказала вона і додала зовсім-зовсім тихо: — Не забувай, ти з Радянського Союзу.

Ліна змахнула сльози з вій, намагалася усміхнутися дітям, але могла тільки покивати головою.

Вона йшла, ніби несла великий важкий тягар, який от-от звалить її тонкі, кволі плечі...

Юзя, навпаки, повернулася незвичайно бадьора і вже в бараці зашепотіла. Розмовляли вони всі різними мовами, але як розуміли одна одну!

— Дорогі мої... їм надходить край... О, я відчула. Чого б це дітей вивозили? А тривоги — вони щодня, щогодини, і, даю вам слово, вночі було, не бомбардування, а стріляли гармати. Так, так, то червоні гармати, Ліно, то ваші гармати.

І вони всі плакали від хвилювання і анітрохи не боялися ні обстрілу, ні бомбардування.

А Ліна сиділа, приклавши тонкі руки до блідих щік.

— Ясик... Ліда... Чого ж їх везуть на захід? Чому з них зробили Ганса і Лінду?

* * *

Сказала про це Ліна:

— А знаєте що? Треба тікати! Адже вони можуть або вивезти нас, або всіх перестріляти, або підпалити. Навіщо нам чекати цього? Треба тікати назустріч нашим.

І вона втекла з Юзею і ще двома дівчатами-болгарками, коли йшли з роботи. Останнім часом вони працювали на антрациті, вони були чорні, запорошені, і зовсім не можна було сказати, що Ліна білява. Вони заховалися в якусь напівзруйновану будівлю під час нальоту.

— Тікають, тікають, — шепотіла Юзя, смикаючи Ліну. — Їм уже не до нас.

Тоді Ліна побачила з свого сховища, як у машину сіли комендант. і фрау Фогель.

«Значить, справді кінець», — подумала вона.

Але міг настати й інший кінець, бо навколо рвалися снаряди.

— Дивись, а той барак підірвали, — шепнула Юзя.

— Ти чуєш? Чуєш? — схопила її за руку Ліна. — Крик звідти. Там люди! Я побіжу туди!

— Що ти? Може ж, варта ще на місцях, тебе схоплять одразу або заб'ють, бачиш, як хилиться стіна. Тікаймо, тікаймо швидше, біжімо туди, за дерева.

— Ні, ні, — вирвала руку Ліна і побігла до страшних руїн. Що вона почула! Що вона почула!

— Рятуйте! Рятуйте! — ледь бринів якийсь дитячий голосок. Десь ізнизу, здалека долинав він. Напівтемними сходами вона полізла вниз, а стіни, здавалось, хиталися. Куди зараз? Купа каміння затуляє прохід, але там, за нею, — чиїсь рухи, голоси. Слабкими руками вона намагається зіпхнути каміння. Це неможливо. Вона лізе по ньому. Швидше! Щось пробігає по ній, ще, ще. Якісь величезні пацюки тікають з цього підпілля.

Швидше! Швидше! Адже кожну хвилину її може завалити зовсім. Та вона не думала про це зараз. Адже ясно, що там дитина. Голоси завмерли, і їй здається, що ще далеко, далеко. Раптом вона опиняється в темному вузькому вогкому приміщенні і там у кутку якась купа ворушиться, хтось стогне.

— Хто там? — кричить вона. Це їй здається, що вона кричить, а насправді вона ледве говорить.

— М-м-м-м, — чує вона у відповідь якесь мукання. До неї підлізли два невеличкі хлопці, і один мугиче.

— Хлопці, швидше звідси, вас завалить, лізьте за мною, один за одним, — командує вона. Що вже тут їх розпитувати, коли дорога кожна мить!

Німий мугиче і показує на куток, а другий ледве вимовляє:

— Там Петрусик, він не може йти.

Ліна нахиляється і бачить на підлозі тільце, яке здригається, тремтить і ледь стогне.

Вона бере хлопчика на руки.

— Праворуч, зараз праворуч, — командує вона.

Знову гуркіт, знову обвал, але не тут, а десь поряд. Ще, ще трошки. Мале хлоп'я міцно обхопило її за шию, і вона притискує його до себе.

«Ой, — думає вона, — а що як не всі вони втекли? Але що робити, треба ж вивести дітей!» Ще крок, ще, і тільки вони вилазять на світ, як перед ними виростає висока постать у сірому мундирі.

«Не під землею загинули, хоч небо побачили», — чомусь пролітає думка. Вона міцніше притискує до себе хлопчика і дивиться в очі німця — і знову пролітає думка: «А хлопчикові все ж таки легше вмерти у мене на руках, ніж там, у підземеллі».

Несподівано німець говорить по-російськи:

— Швидше в щілину, отуди! — І показує рукою, куди йти.

Вона йде по порожньому подвір'ю з маленьким хлопчиком на руках, а двоє трохи старших — поряд з нею, і, крім цього дивного німця, нікого ніде не видно. Раптом із щілини висовується чорненька голівка і верещить:

— Ой! Ой!..

Ліна опускається в щілину, і її обступають діти, наче малі примари, худі, виснажені, в