Читати книгу - "Мауглі"

голову на бік Матері Вовчиці. Він додав, що тепер у нього зникло навіть бажання бачити колись людей чи щось чути про них, відчувати їхній слід.

— А якщо люди самі не дадуть тобі спокою, Маленький Брате? — запитав Акела, прислухаючись і нашорошуючи одне вухо.

— Та нас п’ятеро, — промовив Сірий Брат. Він окинув поглядом усю компанію і клацнув кликами, говорячи це.

— Та й ми не відмовимося взяти участі у цьому полюванні, — додала Багіра, вимахуючи своїм хвостом і позираючи на Балу. — А чому раптом ти, Акело, припустив таке?

— Ось чому. Коли шкуру смугастого злодія розтягли на Скелі Ради, я побіг назад до села. Я ставав у старі сліди, робив петлі, а інколи лягав — усе для того, щоб заплутати сліди, якби люди надумали піти за нами. Я так заплутав усі наші сліди, що навіть, думаю, сам би пізніше не розібрався, якби довелося йти по них. І ось, коли я займався цим, між дерев пурхнув Манг — кажан причепився просто над моєю головою і сказав:

— Те село, де живе Людська Зграя, яка вигнала від себе наше людське дитинча, гуде, як бджолиний рій.

— Так, чималенький камінь жбурнув я в їхній рій! — засміявся Мауглі, який нерідко бавився тим, що жбурляв зрілими горіхами в гнізда шершнів і потім мчав до найближчого болота, щоб заховатися у воді, доки шершні не заспокоювалися.

— Я попросив Манга, — продовжував Акела, — розповісти все, що він бачив. І кажан сказав, що біля воріт села розквітла Червона Квітка і що навколо неї сидять люди з рушницями. А я добре знаю, — і Акела кивнув головою на старі рубці на боці й на лопатці, — що люди марно не носять із собою рушниць. От і зараз, Маленький Брате, мабуть, хтось із людей з рушницею розшукує наші сліди, якщо вже не йде по них.

— Але для чого їм це робити? Вони прогнали мене. Яке їм діло тепер до мене? — обурено запитав Мауглі.

— Чому ти питаєш про це нас, Маленький Брате? — відповів Акела. — Адже ти — людина, і не нам, Вільним Мисливцям, говорити тобі, для чого твої брати роблять так, а не інакше.

Акела ледве встиг відсмикнути лапу, як ніж Мауглі встромився глибоко в землю в тому місці, де вона щойно була. Хлопчик ударив ножем так швидко, що око звичайної людини не вловило б цього руху.

Але Акела був вовком. Собака, яка трохи відстала від свого пращура — дикого вовка, — і та встигає прокинутися й відстрибнути вбік, коли на неї наїжджає колесо екіпажу. І тому не дивно, що Акела ухилився від удару Мауглі.

— Іншого разу, — сказав хлопчик, заспокоївшись і вкладаючи ніж у чохол, — будь обережнішим зі своїми словами і не вимовляй разом імен Мауглі й Людської Зграї.

— Ого! Гострий зуб! — сказав Акела, обнюхуючи дірку, що залишилася в землі від леза ножа. — Шкода, що, живучи з людьми, ти втратив свою колишню швидкість, Маленький Брате. Я б устиг убити оленя за той час, коли ти завдавав мені удару.

Раптом Багіра підскочила, витягнула голову, фиркнула й завмерла непорушно. Слідом за нею підскочив Сірий Брат, повернувшись носом ліворуч, звідки віяв легенький вітерець, а Акела одним стрибком опинився кроків за п’ятдесят попереду, в тому напрямку, звідки йшов вітер. Стрибнув, припав до землі й зупинився, неначе прикипів. Мауглі із заздрістю дивився на них усіх. Він міг відчувати речі, які навряд чи здатна вловити інша людина, але він ніколи не міг досягти такої витонченості відчуттів, якими володіє Народ Джунглів. А тепер тримісячне перебування серед людей, у курному селі, дуже притупило гостроту його чуття. Однак він потер носа і випростався на весь зріст, щоб вловити найтонший, але чистий запах.

— Людина! — прогарчав Акела, припадаючи на задні лапи.

— Бульдео! — сказав Мауглі, сідаючи на землю. — Він іде по нашому сліду. Дивіться! Там на сонці сяє його рушниця.

Те, що побачив хлопчик, був просто відблиск, що тривав не більше миті. Без сумніву, це блиснув ствол старого мушкета, бо в Джунглях ніщо не може дати такого відблиску, хіба що небо, вкрите хмарами: у такий час виблискує навіть маленька калюжа води чи вологий листок. Але тепер небо було безхмарним, а повітря зовсім спокійним.

— Я ж казав, що люди підуть за нами, — промовив Акела, немов радіючи, що його передбачення здійснилося. — Недарма я був ватажком Зграї!

Чотири брати Мауглі не промовили й слова, але, припавши до землі, поплазували донизу, продираючись між заростями терну.

— Куди це ви скрадаєтеся? — гукнув хлопчик.

— Т-сс! Ми притягнемо сюди його голову ще до опівдня, — відповів Сірий Брат.

— Назад, назад! — крикнув Мауглі. — Зачекайте, людина не може їсти людину!

— А хто щойно називався вовком? Хто кинув у мене ніж лише за те, що я подумав, наче він може бути людиною? — сказав Акела після того, як чотири вовки, притиснувши хвости, незадоволені, повернулися назад.

— Що? Ви думаєте змусити мене звітувати вам про те, що я захочу робити? — крикнув, шаленіючи, Мауглі.

— Оце людина! Так говорить людина! — пробурмотіла про себе Багіра. — Точно так говорили люди в Королівському звіринці в Одейпурі. Ми, мешканці Джунглів, знаємо, що людина найрозумніша з усіх істот. Але якби ми покладалися лише на наші вуха, то сказали б, що людина — найбожевільніша з усіх істот. — Потім трохи голосніше вона додала: — Людське дитинча має рацію. Люди полюють зграями. Погано, якщо ми вб’ємо одного, не знаючи, що планують робити інші. Ходімо поглянемо, що ця людина задумала робити проти нас.

— Ми не підемо! — сердито сказав Сірий Брат. — Полюй сам, Маленький Брате. Ми думаємо інакше, і вже давно принесли б сюди його череп.

Мауглі мовчав і переводив погляд з одного зі своїх друзів на іншого. Груди його здіймалися, очі наповнювалися сльозами. Він виступив уперед і, впавши на