Читати книгу - "Прощайте, мої п'ятнадцять літ..."

ви тут робите? Може, мене не стосується те, про що ви допіру говорили в майстерні? Ну що ж, а те, що роблю зараз я, тим більше не стосується вас! Це не ваше діло!

— Інгвільд, — уже лагідніше мовив Гійом, — тобі треба вернутися додому.

Так он у чім річ, тепер я зрозуміла: Гійом просто боявся за неї. Двадцять років життєвого досвіду й мудрості покладали на нього відповідальність за цю маленьку чужоземку, полишену під опіку Сонячних Дзиґарів, його Сонячних Дзиґарів, і він боявся, всю дорогу боявся, що не зможе зарадити лихові, яке могло спіткати Інгвільд з його вини. І знову — вже в котрий раз! — я захоплювалася братом: як він умів приховати свою тривогу, щоб заспокоїти й підбадьорити мене!

— А ви вважали мене за таку дурненьку? — гнівно вигукувала Інгвільд. — Ви думали, я нічого не помічаю, відколи ви почали робити таємниці між собою!

— Інгвільд, запевняю тебе, нам треба вернутися додому, — знову повторив брат, і голос його на цей раз став ще лагідніший.

Гійом поклав руку їй на плече.

Але дівчина відштовхнула його і рушила вперед по дорозі.

— Ні, я не вернусь! Я втекла з дому, щоб спитати у Яна всю правду… О, він, я певна, зрозуміє мене! — з болем вихопилось у неї.

Брат не наполягав більше. Певно, не знав, що їй відповісти. І ми з Гійомом теж рушили вперед поряд із нею, простуючи до мукомельні, бо що нам лишалося діяти? Якщо ми будемо біля неї, то, можливо, хоч не дамо Інгвільд наробити дурниць і зчинити переполох.

Вона прискорила ходу, на кілька кроків випередивши нас, і тепер ішла попереду, видно, сподіваючись, що ми зрештою відстанемо. Але ми не відставали.

— Чого ви йдете за мною? — не витримала вона.

— Інгвільд, не треба йти зараз до Яна, — мовив Гійом примирливо.

Що дужче нервувалася й гнівалася Інгвільд, то спокійнішим, здавалося мені, і врівноваженішим ставав Гійом. Він говорив ніби з малою упертою дитиною.

— Ні, ти не повинна туди йти, повір мені,— переконував він. — Ян, можливо, ні про що не здогадується. Адже ми й самі ще нічого не знаємо напевно!

— Ну що ж, коли він ні про що не догадується, я сама скажу йому все!

Я затремтіла з обурення. Але Гійом, котрий стояв поряд зо мною, і оком не моргнув.

— Послухай-но, Інгвільд, — повільно, з притиском сказав він, ніби бажаючи, щоб кожне його слово якнайглибше дійшло до її свідомості.— Послухай, Інгвільд, якщо ти скажеш Янові про все, ти цим самим заподієш йому зло. Чуєш, ми не хочемо, щоб ти йшла зараз до Яна, бо цим ти заподієш йому зло.

На якусь мить запала мовчанка. Потім Гійом додав:

— І, знаєш, можливо, ти й правду кажеш: останнім часом ми багато чого приховували від тебе. Але ж ми чинили так з цих самих міркувань: ми боялися завдати тобі прикрощів і горя.

Він провадив далі, притишивши голос і ніби просячи у неї пробачення:

— Та, на жаль, це сталося! Зло таки вчинилося. Інгвільд так само мовчки, не відповідаючи, йшла вперед і, безперечно, роздумувала над Гійомовими словами, бо за якусь мить вона промовила:

— А чого б це я заподіяла йому зло, якби розповіла, що я його сестра? Бо я саме це зрозуміла з вашої розмови. Це ж саме про таку фантастичну новину ви щойно говорили між собою?

Вона вимогливо повернула голову до Гійома.

— Так, — підтвердив він. — Але ж…

— То невже це так страшно для нього — дізнатися, що я його сестра? І що він — норвежець? І що несподівано знайшлися його батьки, родина, домівка?.. Скажи, невже це так страшно?

— Ні, Інгвільд, — терпляче пояснив Гійом. — Це було б просто чудово, але ж, зрозумій: ми ще зовсім не певні в цьому.

Проте дівчина уперто верталася до тієї самої думки:

— Єф Нільсен, хто це такий — Єф Нільсен? Дома я ніколи не чула цього імені. Але ж Нільсен — це моє прізвище. Я — Інгвільд Нільсен. І якщо він справді був, Єф, чому ж тато з мамою ніколи не говорили про нього, чому? Чого вони вважали, що він зник безслідно? Як він опинився у Франції? Чого став зватися Яном?..

Інгвільд говорила й говорила, ідучи вперед, аж поки за поворотом, метрів за двісті чи триста, не забовваніла будівля мукомельні — вона виринула серед голого поля, ніби величезний привид на тлі зоряного неба.

Гійом, так само, як і я, побачив її, але ми не зважувалися зупинити Інгвільд. Тривожно думали в ту мить про Яна, який, певно, зараз мирно спав у своїй кімнаті, а ми йшли до нього, щоб порушити його спокій.

Гійом простягнув уперед руку, показав пальцем на важкі кам'яні мури.

— Послухай, Інгвільд, спинися… Досить уже на сьогоднішній вечір плутанини. Не треба заварювати цю кашу ще крутіше. Не треба завдавати лиха ще й Янові, якщо вже так вийшло з тобою.

— Ах, я не знаю, нічого не знаю, — простогнала дівчина, і видно було, що вона вже не має сил опиратися. — Але дайте мені хоч підійти туди, до тих стін… Я хочу знати, що він поруч, близько. Може, відчую серцем, чи він брат мені…

В ту мить для неї існував тільки Ян, про нього одного вона думала…

Ми підійшли до мукомельні. Її кам'яні мури здіймалися вгору перед нами, і тінь від них, здавалося, лягала на нас важким тягарем. Масивна, двійчаста дерев'яна брама під кам'яним прольотом, заокруглена вгорі, була замкнена. Проте Інгвільд тої ночі, здавалося, бачила в темряві, як кішка. Вона рішуче попрямувала до маленької хвіртки, майже невидимої поночі біля широкої брами, підняла клямку, штовхнула, і хвіртка відчинилася. Слідом за Інгвільд увійшли і ми на подвір'я мукомельні.

З першого ж погляду вона впізнала колишній борошняний склад,