Читати книгу - "Слово після страти"

він дуже зрадів і, не гаючи часу, заходився допитувати Шинкаренка. Той зрозумів, яку помилку зробив, і спробував відмагатися.

— Зараз ти в мене заговориш,— пообіцяв Краус і зняв з вішалки шкіряного нагая. Розмахнувшись, він щосили вперіщив Вадима прямо по обличчю, і той одразу заюшився кров’ю. А після того як Шинкаренкові загнали під нігті два загострені сірники, він не витримав і розповів, що знає мене по Моабітській тюрмі.

Краус тріумфував...

Після цього випадку мене кілька днів не водили на допити. Щоранку я одержував на снідання кухоль ерзац-кави, на обід півлітра баланди, а ввечері знову кухоль гіркої ерзац-кави. Мої сили танули з кожним днем. Досить було підвести голову, як починалося запаморочення.

Через кілька днів мене знову привели до Крауса. Він сидів за столом у хмарі диму і сортував якісь папери.

— А-а, бідолашний безпритульний, що відстав од ешелону! — весело сказав Краус, потім підійшов і навідліг ударив мене в обличчя.— Щеня! Я навчу тебе говорити правду. Ти більше року вештаєшся по тюрмах і таборах, прикидаючись казанською сиротою, більшовицький виродок!..

З цими словами він поклав переді мною кілька фотографій, а також аркуші білого цупкого паперу з відбитками моїх пальців. На першому знімку я сфотографований в анфас з чорною дощечкою на грудях. Це було 9 травня 1942 року в таборі «С-31» у Лейпцігу. З цього я зрозумів, що клубок почав розплутуватися, а може, уже й розплутався, бо в папці Крауса лежала ціла купа моїх фотографій і супровідних паперів з відбитками пальців. Адже в кожному таборі, в кожній тюрмі мене фотографували в профіль і анфас, брали відбитки пальців, заводили облікову картку. Краус встиг уже скласти анкету моїх «мандрівок» і тут же прочитав її.

9 травня 1942 року, місто Лейпціг, табір «С-31», номер 120. 15 травня втік, наступного дня спіймали, привели в поліційне управління Лейпціга, звідти — в лейпцігську тюрму. Камера номер 27, тюремний номер 15001.

20 травня перевели в Берлін. Моабітська тюрма, камера 144, тюремний номер 17258.

27 травня відправили у Франкфурт-на-Майні. Дитячий трудовий виправний табір при авіазаводі «Герман Герінг верке».

25 червня втік, 28 спіймали. Тюрма у Франкфурті-на-Майні, камера номер 1, тюремний номер 2511. Тут назвав себе Сашком Івановим.

13 липня перевезли в Дрезден. Табір «Ост-2», блок помор 3 суворого режиму, табірний номер 609. Робота па заводі фірми «Альгемейне електрітетс гезельшарф».

26 липня втік. Спіймали в районі Бреслау 30 липня. Назвався Михаилом Сидоровим. Тюрма у Бреслау, камера номер 25, тюремний номер 2831.

15 серпня табір «К-1», блок номер 5, табірний номер 1307. Робота на металургійному заводі «Герман Герінг».

2 вересня втік, а вже п’ятого спіймали в районі Гінденбурга і привезли в місцеве поліційне управління. Ка~ мера номер 5, тюремний номер 1988. Тут назвався Іваном Коваленком.

1 жовтня спробував втекти з тюрми. Заробив карцер. Визнали недоумкуватим і відправили в табір «Ост-2». Блок номер 1, табірний номер 926. З 15 листопада

1942 року по 1 квітня 1943 року працював на коксохімічному комбінаті в місті Гінденбурзі.

1 квітня втік з табору...

З цієї анкети я зробив висновок, що Краус не знає про те, що вже четвертого квітня мене спіймали в районі Кройцбурга і відправили в місцевий пересильний табір, а звідти в тюрму міста Бойтен. Отже, він нічого не знає і про мою роботу на «Гогенцоллернгрубе», і про втечу звідти.

— Як бачиш, нам усе відомо,— задоволено потираючи руки, мовив Краус.— Тобі залишається розповісти, де ти волочився після втечі з табору «Ост-2» в квітні

1943 року.

Я вирішив схитрувати і сказав, що після втечі з Гінденбурга мене спіймали залізничники на одному полустанку і передали охороні ешелону, в якому везли в Німеччину поляків. Наступного дня я вискочив з вагона, щоб набрати води. Поки ходив, ешелон поїхав. Тоді я вирішив пробиратися на схід І зайшов аж у Польщу, де мене й спіймали.

— Розповідаєш чергову байку, але май на увазі, у нас уже цілком досить даних для того, щоб тебе судити й повісити.

У Крауса сьогодні чудовий настрій. На ньому новісінький сірий костюм, білосніжна шовкова сорочка і лаковані туфлі. Та і весь він як нова копієчка: свіженький, чистенький, життєрадісний, а гладенько виголене обличчя, здавалося, ще більше помолоділо. Він був дуже балакучий, раз у раз добродушно усміхався. Я давно помітив, що в його жестах, міміці, голосі і навіть у ході багато було награного. Артист, та й годі.

Задзвонив телефон. Краус підніс трубку до вуха і, м’яко усміхаючись, слухав, догідливо хитаючи головою,

— Дякую, дуже приємно. Я зворушений вашою увагою. Так, так, він зараз у мене, я закінчую слідство...— Він поклав трубку, строго глянув на дівицю й конвоїрів, які привели мене, і сказав: — Зараз сюди прибуде пан Хан із високим начальством.

Дівиця від здивування розкрила рота, а конвоїри виструнчились.

— Так, сам пан Фріц Хан. Курте, накажи принести стільці, а ви, Гертрудо, сховайте своє дзеркальце і приготуйте папери про цих поляків. Та наведіть тут лад!

Один із конвоїрів кинувся виконувати розпорядження, а Гертруда дістала з шафи папери, поклала їх перед Краусом, потім помила попільничку, старанно витерла стіл і відчинила вікно, щоб провітрити приміщення.

Невдовзі з-за дверей пролунали короткі часті дзвінки — то Курт подавав сигнали з коридора. Усі встали й завмерли, а Краус навіть вийшов на середину кімнати і приготувався рапортувати. Коли відчинилися двері і на порозі з’явилося начальство, Краус скомандував «ахтунг!», зробив кілька кроків назустріч гостям і після традиційного «хайль Гітлер!» відрапортував:

— Пане начальнику відділення! У слідчому відділі все гаразд. Відділ працює за графіком. Начальник відділу старший слідчий Краус.

Хан потиснув Краусу руку і відрекомендував його прибулим.

Тут мені доведеться забігти трохи наперед, У 1945 році, коли закінчилася війна і почалася підготовка до Нюрнберзького процесу, я давав свідчення Надзвичайній державній комісії по розслідуванню