Читати книгу - "Месник"

Кряжистий тип зробив крок і зупинився, вдивляючись.

– Гей, ти, суко, чи жива ще там? Може погріти її, га? – озирнувся в кімнату.

Модест не роздумував, навіть не осмислював сказане, він зачув ворога. Короткий удар руків’ям ножа в голову над вухом. Притримуючи, уклав обм’якле тіло біля стіни, увійшов до кімнати.

– Не чіпай її, Клішня, нехай відійде трохи. Не дай боже загнеться, а нам потрібна жива приманка…

Болік говорив усе це, ховаючи карту в рукав. Підняв голову і… почав повільно підніматися. Він ніяк не очікував побачити Модеста. Мову відібрало. Нарешті його пробило:

– При…віт… Ми тебе на ранок чекали… Саня ще людей прислав…

– Бачу. Де вони?

– Пішли в Холодний Яр. Це Лана… бабу! – зашепотів Болік, нахиляючись над столом. – Сука! Ми її ледве скрутили!

– Лана сама ходила до баби?

– Ні! Ми разом. Поки ми шукали, вона задушила…

– Де?

– Що?…

– Лана де?

– Там… – очима Болік показав за Модину спину.

– Приманка, кажеш…

– Ну… Чекали на тебе, щоб вирішити, здавати її ментам чи як…

Болік однією рукою тримав колоду, а другу опускав повільно уздовж тіла в кишеню широких штанів.

– Тебе немає, Сані немає, що робити, не знаємо, – белькотів він. Очі відвів, дивився в стелю. – Ми з Клешнею сторожуємо цю… А хлопці пішли шукати браслет… Я їм казав, що в ніч не варто… Так строки ж… Час… Запитають…

Болік нарешті намацав у кишені необхідне, рвонув руку із штанів, але рука з револьвером так і не встигла вирватися на волю. Модест коротко змахнув рукою і різко встромив у лоба колишньому колезі-охоронцю вірного «малюка». Нахромлений на ніж Болік ревнув, як бичок на бійні, потім хрюкнув і почав валитися на стіл. Модест випростав перед собою ліву руку, штовхнув мертве тіло, і воно повалилося горілиць, розвертаючи стіл і перекидаючи стільці…

«Малюк» уперше вбив людину. В іншій ситуації, за інших обставин Модест, мабуть, зовсім по-іншому б відреагував, але в голові було одне: «Лана!» Він обійшов стіл, висмикнув ніж, витер об одяг Боліка. Проходячи повз Клішню, для певності ще раз приклався в те саме місце – нехай довше полежить. Поткнувся у прибудову, повернувся, взяв лампу.

У прибудові, підвішена за руки і за ноги, роздягнена догола, на брусі висіла Лана. Як лань без шкіри. Тіло посиніло від холоду, на сідницях запеклася кров, рот забитий кляпом, лице в синцях. Поклав руку на пульс. Є! Поставив лампу, розрізав мотузки, витяг кляп, обережно відніс тіло дівчини в хату й опустив на кушетку біля плити. «Потерпи, рідненька… Зараз… усе буде добре…» Зв’язав руки і ноги Клішні, зіштовхнув його в прибудову, зачинив двері. На столі стояла пляшка горілки, налив у руку, протер скроні, витер лице. Зітхнула, розплющила очі, застогнала. Почав розтирати тіло.

– Води…

Зачерпнув кухлем з відра. Пила довго, маленькими ковтками, обливаючись, знесилено відкинулася на кушетку.

– Укрий мене…

Притягнув з іншої кімнати теплу ковдру, зверху намостив ведмежу шкіру. Притихла. Зараз не поговориш, не розпитаєш. Відчинив двері і вийшов у ніч. Дощ припинився, але хмари як і раніше закривали зірки і місяць. Темінь стояла непроглядна, тиша була така, що чутно було, як у селі гавкали собаки. Підібратися нечутно ніхто не зможе. Замкнув двері, постояв над Ланою. Дихала рівно, хоч зрідка тихо стогнала.

«Займусь я цим одоробалом. Пора з’ясувати, хто прибився…» Забрав лампу в прибудову.

За п’ять хвилин Клішня в чім мати народила висів на тому ж брусі в тій же позі, що і Лана годину тому. Модест добре приклався, тому телепень навіть після всіх маніпуляцій не збирався приходити до тями. Окунь вилив йому в пику кружку води, намагаючись потрапити в рот і в ніс. Закашлявся, вигнувся на брусі, чхнув, розплющив очі, продовжуючи кашляти і плюватися.

– Болік! – захрипів. – Ти що, хрін, твориш?!

Коротко вдарив Клішню шкіряною вуздечкою по важкій сраці. Той дико заволав від несподіваного болю.

– Будеш репетувати, відстьобаю по повній програмі.

Клішня затих у момент, повернув голову, шукаючи очима того, хто говорив. Він в’їхав, що це не Болік, і намагався зрозуміти, що сталося. Окунь став так, щоб той його бачив.

– Не здається тобі, недоумок, що ми вже зустрічалися? Що наша перша зустріч у ресторані мала би послужити для тебе уроком? Хоча сральню ресторану навряд чи можна назвати рестораном…

– Йо!..

– Тепер я бачу, що ти мене впізнав і все зрозумів. Давай, гівнюк, розповідай усе, із самого початку.

– Чорта лисого!

Знову без замаху хльоснув по сраці. Клішня закричав, потім завив.

– Не би-и-ий!

Ще двічі чмокнула вуздечка.

– Будеш репетувати, заткну пащеку кляпом.

– Не бий! Прошу тебе!

– Ти просишся, сам того не розуміючи, що вже не жилець. Лану я вам не прощу!

– Це не я! Я приїхав потім, пізніше, я тільки охороняв…

– Це ти їй розповіси. Але якщо встигнеш викласти мені все, про що я запитаю, може, й відпущу тебе.

– Бергамот нам доручив виїхати сюди і виконувати всі доручення вашого шефа. А за старшого Льолік…

– Вони що, домовилися?

– Напевно домовилися, якщо нас сюди послали.

– Що ви повинні були робити?

– Забрати якісь дорогоцінності в баби… Знайти скарб десь у лісі… З тобою розібратися.

– Хто вам це доручав?

– Льолік усі задачі ставив… Ми на хуторі були… Джип під’їхав… Льолік виходив, щось говорив там… Потім нас зібрав і…

– Де цей хутір?

– Години дві пішки… У балці за лісом…

– Лана там була?

– Ні.

– Скільки ваших людей тут?

– Троє… – відвернувся Клішня.

Свиснула