Читати книгу - "Ангели помсти"

нею, а коли я відпив, потеплів на очах.

– Хорол є Хорол, – крякнув він, розлягаючись у кріслі, – подорослішають, то самі приходитимуть з доносами. Знаю таких.

– Ага, – я передав йому флягу. – Але очухайся, Титар. Якщо ми не посадимо цих ублюдків, разом з твоєю красотулічкою, вони уб’ють Марго.

– Умно, – Титар потрусив флягою над вухом. – Але якого хєра їм її убивати?

– Вона зрозуміла що до чого відразу. Вони набузили, натравляючи вірмен на діда, щоб ті потрусили легендарний общак Джулая. Якого ніколи не існувало, а якщо й існував, то ходив, наче валюта. Хитрий старий. Він пускав його на будинки, на підкупи, на добро. Хіба що тисяч з п’ятдесят крутилося… Але доки пришелепуватий Батрак зі Стасіком бабахали по людях, Людка з Кєшою гайнули до Джулая. Ну, а там голяк. Марго, напевне, була там і все бачила, може, навіть з Ульяном, але відомо, що він ночував удома і вона вийшла від нього десь якраз о тій порі, коли Людка повинна була бути на місці з Кєшою. Але Марго все бачила – добре, що двір широкий. Хто убив Джулая, вияснить слідство та ексгумація. І як Марго вскочила в машину і підібрала дорогою Ульяна… І на кой воно їй було треба, а, Вітя?

– Гриша, любов – велика штука.

– Любов любов’ю, Вітя, якщо зазначити те, що Ульяненко з пацанами допомагали розбіркам з вірменами. Він теж просік, що до чого, і скинув стволи, з яких вони бабахали по вагонах. Значить, рило у пушку і в нього, а про Джулая і говорити нічого.

– Стаття 206, пункт 2, – Вітя подивився і розчаровано потрусив флягу.

– Скільки ти в органах, Вітьок?

– Рік. А шо?

– Аби ми за хуліганку саджали всіх, то сидів би ти не тут, а з усіма хорольськими дебоширами на кічі.

– Це точно, – Титар видудлив свою флягу, і зараз його вже нічого не втримувало на місці. – Але справа плутана, ох, яка плутана.

– Яка плутана. Убивці у наявності, як кажуть. Лишився масовик-затійник Батрак, за сумісництвом старший фюрер цього квакаючого болота.

– Угу, – Титар встав, похитуючись, підійшов до селектора. – Ану, хлопці, тягніть сюди Кєшу Романовича.

– Тільки не дихай на нього, – попросив я.

– Валянки, Гриша, не дихають і запаху не мають.

І я вийшов у прохолодний, пропахлий антонівками та чорнобривцями вечір.

…Циган, з жовтим більмом, широким і блискучим чорним оком, у червоній шовковій сорочці, в синіх «Вранглерах», витирав обличчя дівчинці. Та крутилась, а він говорив на тарабарській мові, «поверни отак голову», притримуючи незграбними клішнями її худі плечики. Пістолет був у рукаві джинсової куртки. Я смикнув плечем, опускаючи ствол донизу. Циган повернув до мене голову, оскалив ікло.

– Здоров, Ульян.

– Привіт, Петро.

– Які новини в Хоролі?

– Батрака бачив.

Циган завмер, і очі у нього по-собачому забігали.

– Повтори.

– Не смикайся, Петя. Ти ж знаєш, що я білку в око б’ю, а в тебе так точно влучу. Я прийшов поговорити.

– Тоді на фіга зі шмалєром прийшов? Через ту бабу взагалі здурів, да? – затарабанив циган.

– Мені, Петя, треба знати, хто цю кашу заварив.

– Хто цю кашу заварив? – Петро продовжував чепурити дівча, яке все норовилося вирватись і цікавими оченятами лупало на мене. Я показав їй язика, скривив пику, і вона пирснула зо сміху.

– Діти тебе люблять. За ум би взявся, – сказав Петро.

– Хто б кого лікував. Так ти розкажеш, якого хріна ви претеся за мною через всю Україну?

– Нє-а, ти нам, як білці колесо. Ми перлися за Батраком.

– Здогадався.

– А якщо здогадався, то на кой питаєш? Ти дійсно бахнеш, якщо…

– Ага, бахну. Мені однаково, що тут дитина. У мене оно своя скоро буде. Я ж, Петя, у тебе бахну, а не в дитину, – визвірився я. – На хєра тобі Батрак?

– Він убив Ліну.

– Нічого собі, – сказав я, сівши.

– Ти, блін, дійсно нічого не знаєш?

– Точно.

– Він ще трьох чи чотирьох з донецькими кентами завалив. Ощадкасу взяв. У Білявського ювелірку. Джулая пришив.

Я дивився – вірити чи ні. А Марго мовчала.

– Блін, бігом за мною, Петро.

Ми бігли, а я напружено, невідомо чого, невідомо нащо, слухав гудки, протяжні, як мукання корів, барж, що слизькими слимаками повзли передвечірньою, сонною, зачаклованою водою. Чайки білими клубками копошилися перед очима. Я чув позаду дихання, гаряче і чуже, і світ зробився мені непотрібним, чужою зараз була і Марго, а я топтав ракушняк, рвав повітрям легені. Я зупинився і закричав, як кричать люди перед невідомістю, як кричать люди, які вже ніколи не стануть іншими, як і світ, що гудів баржами, верещав чайками, все лежало в минулому, без майбутнього. І тільки циган, як вічний злодюжка, дихав мені у спину.

6

– Ну, от і все, – Марго розкурила сигарету. Вона сиділа проти сонця, широко, по-хлоп’ячому розставивши ноги, червоно горіло її волосся. Вгорі теліпалася обрізана мотузка, там недавно висів її брат. Японці, двоє здоровенних циган, сиділи проти нас, а поруч хникав Батрак.

– Ми його живим лишимо, – сказав Петро. – Але даю гарантію: якщо йому лоба зеленкою не намажуть, то він запам’ятає на все життя.

Марго мовчала, здається, її вже нічого не цікавило.

– Треба, красуне, відразу розповісти все своєму