Читати книгу - "Мільйон і один день канікул, Євген Серафимович Велтистов"

Так розмірковував Максим і не міг додуматися, що це за така таємнича КРАЇНА БЕЗ звичайного ЧОМУ.

Максим раз у раз діставав синій камінь, що виблискував незліченними гранями, жмурячись, поглядав на нього і, зітхаючи, ховав до кишені. Усе-таки страшно ступити зі знайомого двору прямо в космос, провалитися в чорний колодязь із зірками… Ось він, Максим, летить, розкинувши руки, у темряві, кличе: “Гум-га-аме! Гум-га-аме!..” Крику його не чути. Ніхто не відповідає…

Максим озирнувся: як добре, що він у дворі. Ганяють довкола діти, жують місяцит і, наслідуючи Гум-гама, хвацько вигукують: “Р-раз!”

“А місяцит же зроблено в КРАЇНІ БЕЗ ЧОМУ”, — подумав Максим.

І він уявив паруючий чан, а довкола нього блакитнолицих кухарів. Кухарі сиплють із мішків місячний порошок… кидають лопатами порожнечу… ллють з глечиків рідке зоряне світло… домішують метеорний пил… Варять кухарі своє вариво, підморгують один одному, бурмочуть: “Місяцит анічому, місяцит нівідтого, місяцит нічерезте…”

— Чого боятися! — голосно промовив Максим, сміючись із своєї вигадки. — Я не боягуз!

Аж тут він згадав, який сумний був учора Гум-гам, коли вимовив загадкове ім’я “Автук”. А що, коли Гум-гам випадково виказав таємницю? Що, коли суворий Автук покарав його? Ні, він не дасть скривдити друга!

Максим більше не вагався, вихопив камінь подорожувань, підкинув його вгору.

Він навіть не збагнув, що сталося з ним наступної миті. Якась сила перекинула його в повітрі, він побачив яскраві зірки, почув приємний дзвін. Максимову сорочку немов надули ізсередини повітрям.

“І я подорожую в скафандрі?” — тільки й устиг подумати хлопчик.

Він стояв посеред просторої кімнати й жмурився від незвично яскравого світла. Придивившись, Догадався, що стіни прозорі й проміння блакитного сонця виповнює всю кімнату: здавалося, відштовхнись легенько від підлоги — і повиснеш, полетиш У блакитній невагомості… Потім він побачив, що скрізь на підлозі порозкидано коробки, ящики, чемодани.

Максим невпевнено рушив уперед, але хтось ухопив його за сорочку. Озирнувшись, хлопчик здригнувся.

Дивна істота, схожа на обшарпану залізну мітлу, обмацувала його своїм гнучким пруттям, а чорне вічко пильно втупилося йому в обличчя. “Все, — вирішив Максим, — ось зараз це страховисько загорлає: “Анічому!” — та й потягне мене до темного підвалу”.

Нараз почувся приємний дзвін: “Один, два, три, чотири, п’ять — до нас гість прийшов гулять…” Певно, так привітно озвалися двері.

І потім — знайомий голос:

— Гей, Вертуне, на місце! Як добре, що ти прийшов, Максиме! Я дуже скучив.

Пруття, що тримало Максима, стулилося — гнучкий Вертун відскочив у куток.

Гум-гам біг через кімнату, віддзеркалюючись у прозорій підлозі; можна було подумати, що то два блакитнолиці хлопчики квапляться потиснути руку гостеві.

— Доброго ранку, Гум-гаме! — мовив Максим.

Він також радів, що з його другом нічого не сталося.

— Ти вгадав, — посміхнувся Гум-гам, — у нас завжди ранок. — Він показав на вікно, де горіло синє сонце. — Зранку й до вечора тільки ранок… А ти молодець! — Гум-гам поплескав його по плечу. — Скажи чесно: ти не боявся?

Максим згадав, як його перекинуло в повітрі, як побачив він близькі зорі.

— Трохи страшно, — признався він. — Але я звикну.

— Люблю сміливих людей! А ти чого підслуховуєш? — Гум-гам повернувся до Вертуна. — Гей, Вертуне, ти вже геть застарів, прийняв Великого Фантазера за якогось дурнуватого пилосмока…

Вертун щось писнув у відповідь.

— Ще хвилина, і ти поцупив би мого друга, — хмурився Гум-гам. — Доведеться тебе замінити.

Максим нічого не розумів: що воно за пилосмок, чому Вертун хотів його поцупити? Але Вертун тремтів усім своїм пруттям, і Максим пожалів його:

— Це я винен, — усміхаючись, звернувся він до приятеля. — Не гнівайся, Гум-гаме. Я не сказав, хто я такий. — І подав Вертунові руку: — Мене звуть Максим.

Вертун обережно потиснув хлопчикові руку й яропищав:

— Досить лише покликати: “Вертуне!” — і я тут як тут. — І Вертун утік на своїх гнучких прутах.

— У нас була гра з літаючими пилосмоками, — Гум-гам кивнув на порозкидані ящики. — Коли багато пилюки, я запускаю пилосмоки.

Він спіткнувся об якийсь ящик і розсердився:

— Вічно ти заважаєш! Вертуне, тягни лишень його до сміттєпроводу!.. Музичний умивальник, — пояснив він гостеві.

— Навіщо ж його викидати? Він зовсім новий, — здивувався Максим.

— Пусте! — безжурно відповів Гум-гам. — Буде треба, замовлю інший, з пісеньками.

Вертун, штовхаючи умивальника гнучкими щупальцями, покотив його за двері.

— Скільки в цьому домі нудних речей! — скаржився Гум-гам. — Якщо не вигадувати нові, можна вмерти з нудьги… Наприклад, знаєш, що я недавно винайшов? Утриніс! Хитра штука. Хочеш, покажу?

Максим кивнув. Він думав, що утриніс — якась хустинка, що літає або хитро вискакує з кишені, а то виявилася дошка, розграфлена на клітинки і з двома кнопками. Гум-гам натиснув на одну — на дошці з’явився хрестик, натиснув на другу — і біля хрестика з’явився кружечок.

— Зрозуміло, — промовив Максим. — Хрестики й нулики.

— Як ти здогадався? — здивовано вигукнув Гум-гам. — Ага, я зовсім забув, що бачив цю гру в вашому дворі. Там дві дівчинки креслили на асфальті. А я сам вигадав утриніс! Він страшенний крутій: коли програє, завжди замість хреста малює нуль.

Гум-гам стукнув по кнопці й задумливо промовив:

— Звичайно, ти маєш рацію, Максиме: це давня гра, час уже її викинути… Зате, — він посміхнувся, щось надумав, — зате ти не вгадаєш, на яку букву всі речі у цьому домі!

Максим здивовано огледівся, роздивляючись речі. Щоправда, деякі він уже знав: пилосмок, утриніс.

— Зроду не вгадаєш! — радів Гум-гам: нарешті-таки він запропонував другові цікаву гру. — Ось ходімо, я тобі покажу.

Яких тільки речей не було в домі Гум-гама! Машини для вмивання, чистки зубів і втирання, що насвистували марші,