Читати книгу - "Шляхи титанів, Олександр Павлович Бердник"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
…Попереду засяяло світло. Темний коридор перейшов у високу печеру, освітлену блакитнуватими кулями, які рядами йшли вгорі. Назустріч прибулим з усіх боків висипали десятки істот. Джон-Ей і Георгій з подивом відзначили, що це були справжні люди високого зросту, дуже красиві і сильні, з смагляво-рожевим відтінком шкіри.
Де вони бачили такий колір шкіри? Ага, у жінки під прозорою сферою в резиденції Диктатора.
Друзі здивовано перезирнулись.
— Значить, Диктатор не знищив усіх? — промовив Георгій. — Друже! Ми зможемо що-небудь придумати! Подивися, у них є освітлення, значить, є і технічний потенціал!..
Джон-Ей не встиг відповісти. Один з тих, хто привів їх сюди, — молодий, з орлиним носом, одягнений в зелену накидку, — вклонився, показав рукою в боковий прохід, запрошуючи зайти. Очі його випромінювали гостинність і незрозумілу тривогу. Натовп жваво перемовлявся між собою дивною мовою, звуки якої мали надзвичайно широкий діапазон у тональності. Люди Землі зайшли слідом за провідником до бокового приміщення. Воно було досить великим, але більшу його частину, не менше трьохсот метрів, займали якісь агрегати, прикриті сферичними ковпаками. Світло, що падало зі стелі, відбивалось у чорній підлозі. На підвищенні, вздовж стін, стояли різні прилади.
— Клянусь, це залишки раси, яку загнала під землю машина! — прошепотів Георгій.
Джон-Ей на знак згоди кивнув. їх провели до кінця залу. Там у кріслі сидів закутаний до самого горла в чорну мантію старий, зморшкуватий чоловік. Його запалі очі впилися в обличчя прибулих. Скоро вони загорілися вогнями цікавості і приязні. Старий кинув провідникові кілька слів. Той підсунув людям два стільці — прості, прямокутної форми, зроблені з чорного легкого матеріалу. Георгій і Джон-Ей сіли.
— Хто він? — зірвалося запитання з вуст Георгія. — Володар, вождь чи вчений?..
Відповіді не було. Людина іншого світу підняла руку, показала пальцем на свої груди.
— Іо-тінаас! — пролунала срібляста розкотиста фраза. — Іо!
— Це його ім’я, — сказав Джон-Ей. — Іо!
Людина закивала головою і запитливо показала пальцем на Георгія та Джон-Ея. Ті назвали свої імена. Іо уважно і дуже правильно повторив їх. Потім він, не повертаючи тулуба, правою рукою потягнувся до пульта, який був поруч, і щось ввімкнув. Світло погасло. Ліворуч від Іо загорівся екран. На ньому з’явилося зображення планети, що, обертаючись, пливла в просторі. Іо промовив слово. Воно звучало в земній вимові дуже дивно:
— Лоо-пррасітарія…
Показалося сліпуче блакитне сонце.
— Сі-немма! — сказав Іо.
Таким чином він назвав кілька предметів, понять, а потім, знову почавши демонстрування спочатку, ткнув пальцем у бік Джон-Ея та Георгія.
— Він хоче, щоб ми називали все це своєю мовою, — промовив Джон-Ей. — Але для чого?..
— Краще нічого не запитувати тепер, — прошепотів Георгій. — Ясно, що вони наші друзі і союзники, і треба скоріше порозумітися з ними…
Іо терпляче чекав, доки гості говорили. Нарешті Георгій поглянув на екран і почав говорити, називаючи кожен предмет, який показувався. Так було довго. Георгія замінив Джон-Ей. Минуло кілька годин. А старий Іо невтомно просив людей Землі називати все складніші й складніші поняття. Нарешті, космонавти втомилися так, що ледве ворушили язиками. Давалася взнаки неймовірна втома і пережиті пригоди. Іо помітив це. Екран погас. Як тільки стало темно, всемогутній сон зборов друзів, і вони забулися в важких кошмарах…
…Прокинулися Джон-Ей та Георгій в тих же кріслах. Навколо було м’яке блакитне освітлення, з свого крісла лагідно посміхався Іо. Перед ним уже стояв низенький стілець з кількома темно-зеленими тарілками, на яких лежали довгі волокна чи то м’яса, чи плодів. Не думаючи про це, друзі жадібно накинулись на їжу. В тіло вливалася енергія, думка ставала яснішою — це було головне! Поївши, Георгій вдячно вклонився Іо. Той відповів посмішкою. Потім знову запросив сісти.
Друзі чекали чогось незвичайного. Про це говорив вигляд Іо. Він знову включив щось на пульті і промовив кілька слів. Але замість чужого голосу з розтруба динаміка поряд з Іо пролунали земні слова, правда, з незвичайною вимовою:
— Я вітаю вас, далекі брати наші!..
Люди Землі не здивувалися. Вони зрозуміли, що Іо спеціально питав їх вчора назви предметів і понять земною мовою для того, щоб говорити з ними з допомогою перекладної машини.
— Я щасливий, що зустрів серед цієї пустелі схожих до нас, — радісно відповів Георгій.
Джон-Ей теж схилив голову на знак солідарності. Торжествуючий вираз з’явився на обличчі Іо. Глибокі зморшки розійшлися. Він сказав:
— Ви стали жертвами Диктатора, я зрозумів це відразу. Вам вдалося щасливо вирватися. Ми перші потерпіли від нього.
— Але ж хіба не ваша раса винна в тому, що ціла галактика завойована бездушною потворою? — запитав Джон-Ей. Георгій смикнув його за куртку. Проте старий Іо не образився. Сумно схиливши голову, він відповів:
— Це правда. Я теж деякою мірою винний. Я був асистентом у головного інженера, що сконструював Керуючого всією автоматикою планети…
— Це жінка? — запитав Георгій, схвильовано простягаючи руки до Іо.
— Так, — здивовано відповів старий вчений. — Але звідки ви знаєте?..
— Ми бачили її…
— Де? — затривожився Іо.
— Там… у приміщенні, де стоїть Диктатор. Вона під прозорим накриттям…
Георгій коротко розповів Іо про розмову з потворною людиноподібною істотою. Старий вчений, вислухавши його, затрясся в беззвучних риданнях. Люди Землі безпорадно дивились на нього, не знаючи, чим допомогти.
— Пробачте, — нарешті промовив Іо. — Старий я вже, не витримав. Ця жінка — мій учитель! Вона найвизначніший вчений нашої системи. її ім’я — Сіой, що значить Зоря. Всі одинадцять населених планет нашого сонця схилялися перед її розумом. І ось що трапилося. Та людина, яку ви бачили — Ро, помічник Сіой. Це було дев’яносто років
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шляхи титанів, Олександр Павлович Бердник», після закриття браузера.
