Читати книгу - "Над Чорним морем, Нечуй-Левицький"

го­во­ри­ти панні, - ти­хо ска­за­ла Раїса Ми­хай­лівна, - вдер­жуй язи­ка, а най­більше при лю­дях.

Маня за­мовк­ла. Во­на так зу­чи­лась вдер­жу­ва­ти язи­ка, що він в неї не­на­че по­чав при­рос­тать до піднебіння й був на­по­го­тові хоч би й оніміть. Во­на не вміла навіть га­разд роз­го­во­ри­тись.

Фесенко зняв циліндер і пок­ло­нив­ся Нав­роцьким. Він не раз стрічав­ся з ни­ми, був дав­но знай­омий, але ще й досі ні ра­зу не був в їх домі.

- Запроси йо­го на чай, - ска­за­ла ниш­ком Раїса Ми­хай­лівна до чо­ловіка, - та тільки надінь на цей час на се­бе маш­ка­ру… бо це сто­рон­ня лю­ди­на, ма­ло нам відо­ма.

Маня витріщи­ла на матір зди­во­вані очі, не ро­зуміючи, за яку то маш­ка­ру ка­за­ла ма­ма. Раїса Ми­хай­лівна втя­ми­ла, що по­хо­пи­лась, і при­ку­си­ла язи­ка. Нав­роцький встав з місця, привітав­ся до Фе­сен­ка й зап­ро­сив йо­го до сто­лу на чай. Фе­сен­ко тільки то­го й ждав. Він зад­ля то­го й приїхав на Ве­ли­кий Фон­тан, щоб там будлі-де стріну­тись з Са­нею й по­ба­ла­кать з нею.

- Сідайте, будьте лас­каві! Ви­ба­чай­те, що ми п'ємо чай по-сільській, по-прос­тацькій, - ска­за­ла Раїса Ми­хай­лівна.

- Звичайне діло на да­чах, - ска­зав Фе­сен­ко, вис­тав­ля­ючи ши­рокі гру­ди з ши­ро­ко вик­роєною жи­лет­кою, з блис­ку­чою чис­тою до­ро­гою со­роч­кою, де бли­ща­ли зо­лоті ґудзи­ки якоїсь надз­ви­чай­ної фор­ми.

Фесенко гля­нув на Нав­роцьку, на її сіру шов­ко­ву до­ро­гу сук­ню, й по­ду­мав: «Ну не усе-та­ки в вас по-сільсько­му, по-прос­тацько­му».

- Чи приїха­ли на Ве­ли­кий Фон­тан ку­ва­тись в морі? - спи­тав­ся Нав­роцький в Фе­сен­ка.

- Ні, я ку­па­юсь в са­мо­му Одесі, а сю­ди приїхав поб­лу­кать та по­гу­ля­ти, - ска­зав Фе­сен­ко й при тих сло­вах обе­реж­но пос­та­вив на тра­ву свій блис­ку­чий циліндер, не­на­че він був скля­ний та щоб ча­сом не роз­бив­ся. Він оки­нув очи­ма зе­ле­ний парк, гля­нув на од­чи­нені вікна; Сані нігде не бу­ло вид­но.

- А ми заїха­ли сю­ди ку­па­тись та про­па­дать з нудьги, - ска­зав Нав­роцький.

- Трохи-таки ну­ди­мось. Не­ма знай­омих. До­ве­деться-та­ки доб­ре ну­ди­тись. Прав­да, Ма­ню? - про­мо­ви­ла Нав­роцька, обер­та­ючись до доч­ки, щоб на­вес­ти її на будлі-яку роз­мо­ву з Фе­сен­ком.

- Еге, ма­мо! - про­мо­ви­ла ти­хо Ма­ня та й за­мовк­ла.

- Ви, ма­буть, наб­ра­ли з со­бою ціка­вих кни­жок? Бу­де­те в са­мо­тині се­бе роз­ва­жать чи­тан­ням? - спи­тав Фе­сен­ко в Мані.

- Еге, наб­ра­ли, - на­си­лу про­мо­ви­ла Ма­ня та й по­чер­воніла.

- Вона взя­ла з со­бою мольберт та фар­би. Тро­хи се­бе за­бав­ля­ти­ме ма­лю­ван­ням, - обізва­лась Нав­роцька.

- Ви ма­люєте? Це доб­ра річ для мо­ло­дої пан­ни; як ба­чу, в вас по­етич­на ду­ша, ко­ли маєте по­тяг до ма­лю­ван­ня, - про­мо­вив Фе­сен­ко.

- Я люб­лю ма­лю­ва­ти, - обізва­лась Ма­ня та й знов за­мовк­ла.

Щоб да­ти якусь ро­бо­ту для доч­ки, Нав­роцька за­ду­ма­ла вчи­ти її ма­лю­ван­ня. В півден­них містах пан­ни люб­лять ма­лю­вать й вчаться ма­лю­ван­ня з охо­тою. Ма­ня з нудьги в своїй тюрмі на­ма­лю­ва­ла вже кар­тин сли­ве повнісінькі по­кої, об­чеп­ля­ла ни­ми усі стіни, зас­та­ви­ла ни­ми навіть ко­син­чи­ки в кут­ках. Насмішку­ваті па­ничі ка­за­ли, що Ма­ня вже об­чеп­ля­ла своїми кар­ти­на­ми не тільки усі стіни, але й усі крок­ви й ла­ти на го­рищі.

- Вона вже ма­лює двад­цять шос­ту кар­ти­ну! так пад­кує! - чва­ни­лась ста­ра Нав­роцька. - Чи не по­ми­ля­юсь я, Ма­ню?

- Так, ма­мо, двад­цять шос­ту! - обізва­лась зне­хо­тя Ма­ня й спус­ти­ла свої вії на темні очі.

Вона тро­хи за­со­ро­ми­лась, бо ті кар­ти­ни та­ки доб­ре по­ма­гав їй ма­лю­вать вчи­тель ма­лю­ван­ня.

- Що ж ви те­пер ма­люєте? - спи­тав в неї Фе­сен­ко. Ма­ня по­чер­воніла, як півонія. В неї навіть по­чер­воніла шия й ву­ха; во­на ма­лю­ва­ла тоді Ро­мео та Юлію в тій позі, як Юлія прос­тя­гає гу­би цілу­ва­ти Ро­мео. Ма­ня не насміли­лась ска­зать, що во­на ма­лює, мов­ча­ла й тільки чер­воніла. Той наївний, сли­ве ди­тя­чий со­ром в мо­ло­денької пан­ни не ду­же-то прис­та­вав до її пов­ної, ог­ряд­ної пос­таті та ви­со­ко­го зрос­ту.

- Вона в цей час ма­лює чов­на на морі для сто­ло­вої кімна­ти, - ска­за­ла за доч­ку ма­ти.

- Милий, граціозний сю­жет, - ска­зав Фе­сен­ко комплімент Мані.

- Ви пев­но й граєте? - спи­тав­ся Фе­сен­ко в Мані.

- Еге, - ска­за­ла Ма­ня. - Граю пот­ро­ху вря­ди-го­ди.

- В вас в домі, як ба­чу, знай­шли прис­та­но­ви­ще усі дев'ять муз на­уки й штуч­ності, - ска­зав Фе­сен­ко до Раїси Ми­хай­лівни і знов гля­нув на од­чи­нені вікна, бо сподівав­ся надз­ви­чай­ної де­ся­тої му­зи, а тієї му­зи… нігде не бу­ло вид­но, не­на­че во­на зу­мис­не десь схо­ва­лась.

Несподівано з-за гос­ти­ниці з кущів акацій вибігла Са­ня. Во­на вгляділа Фе­сен­ка й спи­ни­лась на зе­леній траві під розкішною акацією, що рос­ла нарізно, бо й са­ма не зна­ла й ва­га­лась, чи йти до сто­лу, чи вер­ну­тись. Самі но­ги в неї спи­ни­лись, не­на­че зап­лу­та­лись в густій траві. Од­на­че вер­та­тись бу­ло якось ніяко­во. Тре­ба бу­ло йти до сто­лу до­ко­неч­но.

Фесенко схо­пив­ся з стільця, солідно пішов їй на­зустріч, зро­бив роб­ле­ний, штуч­ний свій поклін і привітав­ся до неї. Са­ня на­си­лу ру­ши­ла з місця: їй хотілось утек­ти, десь схо­ва­тись, од­на­че тре­ба бу­ло до­ко­неч­но сісти за стіл.

- Як же ви по­чу­ваєте се­бе після вчо­рашньої гу­лян­ки? -спи­тав Фе­сен­ко в Сані.

- Спасибі вам, я по­чу­ваю се­бе ду­же доб­ре, - ска­за­ла, Са­ня, див­ля­чись на стіл.

Фесенко по­ба­чив, що з своїми му­за­ми тре­ба те­пер розс­та­тись, і не знав, з чо­го по­чать роз­мо­ву. Він мов­чав, й усі мов­ча­ли. Ста­ло ти­хо. Навіть лис­тя на акаціях не ше­лестіло. Нав­роцька по­да­ла Фе­сен­кові ста­кан чаю.

Навроцький при­су­нув до йо­го срібний ко­шик з су­хар­ця­ми. І знов кру­гом сто­лу усе за­тих­ло.

Фесенко ко­ло­тив ло­жеч­кою чай і пог­ля­дав со­ло­деньки­ми очи­ма на Са­ню. Гус­та, м'яка тінь од акацій па­да­ла на неї, на її делікат­не ли­це, на ря­беньку сук­ню. Зо­лоті кра­пельки вечірнього проміння не­на­че бриз­ка­ли че­рез лист акацій і біга­ли по її що­ках, по зо­ло­тих ко­сах. Фе­сен­ко ми­лу­вав­ся Са­нею, ло­вив очи­ма ті зо­лоті кра­пельки, як во­ни на­че скоб­за­лись по що­ках і ніби зо­ло­тим до­щем спа­да­ли на білу ший­ку, вря­ди-го­ди бриз­ка­ли на ма­ленькі ру­ки.

- Чи звик­ли вже до Оде­са? Не бе­ре вас ча­сом нудьга за Ки­ши­не­вом? - спи­тав в Фе­сен­ка Нав­роцький. - Здається, вже ми­нув рік, як ви пе­рей­шли на служ­бу з Ки­ши­не­ва в Одес.

- Мені спо­до­бавсь Одес дав­но, бо я вчив­ся в Одесі, але я ла­ден хоч би й за­раз по­ки­ну­ти Одес і пе­рей­ти знов на служ­бу в Ки­ши­нев. Для ме­не Ки­ши­нев най­кра­щий го­род на на­шо­му півдні, - про­мо­вив Фе­сен­ко й пильно по­ди­вив­ся на Са­ню.

Саня лип­ну­ла на йо­го очи­ма. Ма­ленький гнів, мов ле­генька си­за хмар­ка в літній по­го­жий день, миг­нув в яс­них очах. Лед­ве примітний рум'янець вис­ту­пив на її що­ках.

- Мабуть, ви, Олек­санд­ро Ха­ри­тонівно, нудьгуєте тут без кни­жок, - ска­зав Фе­сен­ко. - Заїха­ли в та­кий