Читати книгу - "Над Чорним морем, Нечуй-Левицький"

глу­хий за­ку­ток, в та­ку глу­ши­ну! не­ма ні жур­налів, ні га­зет.

- Я ще не заз­на­ла нудьги. Мені скрізь ве­се­ло, де є добрі, чесні лю­де, де є з ким по­ба­ла­кать, пе­ре­ки­ну­тись ро­зум­ним сло­вом. Я своїх упо­доб­них ав­торів взя­ла з со­бою, - обізва­лась Са­ня. - Вчи­тись нігде не гріх, навіть над мо­рем.

- Ви з книж­ка­ми, як ри­ба з во­дою, - ска­зав Фе­сен­ко.

Навроцькій не спо­до­ба­лось, що Фе­сен­ко усе обер­тається до Сані і не вва­жає й не ди­виться на її до­ню. Во­на пе­ре­би­ла роз­мо­ву.

- Ми наб­ра­ли з со­бою і кни­жок, заб­ра­ли й фар­би, й мольберт, - ска­за­ла Нав­роцька. - Мої доч­ки ма­ють собі ле­геньку, нев­том­ля­ючу ро­бо­ту.

- Може, бу­де­те ма­лю­ва­ти мо­ре? - спи­тав Фе­сен­ко в Мані. - Гляньте, які чу­дові виг­ля­ди з ви­со­кої кручі на мо­ре, на ма­як, на скелі! Див­лю­ся й не мо­жу на­ди­ви­тись.

- Еге! Гарні! - обізва­лась Ма­ня. - А ви лю­би­те мальовницт­во? - спи­та­ла в Фе­сен­ка Ма­ня.

Це пи­тан­ня зда­лось для неї та­ким сміли­вим і нез­ви­чай­ним, що во­на знов од­ра­зу по­чер­воніла. Во­на гля­ну­ла на матір і не­на­че пи­та­лась в неї очи­ма: чи не про­ви­ни­лась ча­сом я, ма­мо?

- Ой бо­же мій, як я люб­лю мальови­ицт­во! Як зай­ду в будлі-яку га­ле­рею кар­тин, то си­дю там з ран­ку до ве­чо­ра й не маю си­ли вий­ти звідтіль. Ніщо в світі не упо­доб­не мені так, як кар­ти­ни, - го­во­рив з та­ким за­па­лом Фе­сен­ко, що аж очі в йо­го кру­ти­лись і ніби ви­пи­на­лись на­верх. Але той за­пал був роб­ле­ний, фальши­вий. Фе­сен­ко нічо­го не тя­мив в мальовництві і навіть не лю­бив йо­го.

- Вона вчо­ра по­ча­ла ма­лю­вать овочі для сто­ло­вої кімна­ти. Те­пер са­ме нас­тиг­ли мо­релі та ка­ву­ни. Моя Май­я на­ма­лю­ва­ла вчо­ра розріза­ний по­по­ло­вині ка­вун, та так штуч­но, хоч бе­ри но­жа та й ріж скиб­ки, - хва­ли­ла свою доч­ку Нав­роцька.

Саня ле­генько осміхну­лась. Нав­роцька це приміти­ла. В неї за­кипіла злість: во­на завж­ди злос­ту­ва­ла на Са­ню.

- А ви лю­би­те мальовницт­во? Ви ма­люєте? - чеп­ляв­ся Фе­сен­ко до Сані.

«Знов до Сані, а не до Мані! Приніс дідько оцю Са­ню», - по­ду­ма­ла Нав­роцька.

- Я са­ма не ма­люю, але, ска­за­ти по щирій правді, я ду­же люб­лю кар­ти­ни. Тільки приз­на­юсь, що ма­лярст­во за­би­рає ба­га­то ча­су й од­би­ває од ро­зу­мо­вої ро­бо­ти, - ска­за­ла Са­ня.

- Ви не виз­наєте штуч­ності? Я й сам дер­жусь тієї гад­ки, що штучність тільки ниж­чий східець людсько­го роз­вит­ку, - ска­зав Фе­сен­ко, прис­по­соб­ля­ючись до Сані.

- О, не ду­май­те так! - обізва­лась Са­ня. - Я зовсім не про­ти штуч­ності. Кож­ний ар­тизм є по­важ­не діло, ко­ли хто має до йо­го хист і та­лант. Але до ма­лю­ван­ня я не маю здат­ності; я впев­ни­лась, що ніко­ли не бу­ду ар­тист­кою.

- Не ду­май­те так, па­не Фе­сен­ку! Во­на ду­шею ар­тист­ка, бо ду­же лю­бить му­зи­ку й грає на фор­теп'яні, - обізвав­ся Нав­роцький.

- Кожна пан­на ду­шею по­ет, - підле­щу­вав­ся Фе­сен­ко.

- Не кож­на-бо, - ска­за­ла Са­ня. - Чи бу­ла б пак то­му прав­да, як­би я ска­за­ла, що кож­ний па­нич - по­ет. От мою сест­ру так справді мож­на наз­ва­ти по­етом, бо во­на цілісінькі дні ма­лює кар­ти­ни.

Фесенка тяг­ло не до то­го по­ета, що ма­лює кар­ти­ни навіть для прик­ра­си лат та крокв: він навіть не гля­нув на то­го по­ета.

- Коли бу­де­те в Ки­ши­неві, то про­шу до на­шої гос­по­ди. В нас іста вис­та­ва кар­тин, тільки не пе­ре­воз­на, а завсідня й ра­зу­раз­ня, бо все більшає, - ска­за­ла Нав­роцька.

Недалеко од сто­лу щось за­ше­лестіло по траві. Усі обер­ну­лись. Ко­ло сто­лу, на­че з землі ви­ник, сто­яв Ко­маш­ко, а по­руч з ним Мав­родін.

- Добривечір! - ляс­нув го­лос­но Ко­маш­ко. Са­ня ки­ну­лась, як спо­ло­ха­на пташ­ка. Ма­ня й собі ки­ну­лась, бо справді тро­хи зля­ка­лась.

Нервова Раїса Ми­хай­лівна аж іздриг­ну­лась. Во­на чо­мусь не лю­би­ла Ко­маш­ка і з ве­ли­кою не­охо­тою прий­ма­ла йо­го в своєму домі в Ки­ши­неві. Але Нав­роцький жва­во схо­пив­ся з стільця на­зустріч Ко­маш­кові.

- Доброго здо­ров'я! От нес­подіва­но­го гос­тя бог пос­лав! Сідай­те, будьте лас­каві. Я ду­же ра­дий, що ви спо­до­би­ли нас одвіди­на­ми в цій глу­шині, - го­во­рив Нав­роцький, по­да­ючи стільці па­ни­чам.

Комашко сів на стільці. Мав­родін сто­яв ко­ло сто­лу. Він тро­хи по­го­во­рив, зго­дом розп­ро­щав­ся й пішов в гос­ти­ни­цю. Всі на хви­лин­ку за­мовк­ли. Фе­сен­ко за­мовк і пин­дю­чивсь. Нес­подіва­на спо­тич­ка з Ко­маш­ком ду­же-ду­же не спо­до­ба­лась йо­му. Очі в йо­го по­ча­ли кру­ти­тись, як у тих ляльок, що во­дять очи­ма то вго­ру, то на пра­вий, то на лівий бік.

«Приніс не­чис­тий Ко­маш­ка! Знов стає він мені на стежці! Де він тут узяв­ся? Чо­го він при­ше­ле­павсь сю­ди! Не­на­че зу­мис­не слідку­вав за мною?» - ду­мав Фе­сен­ко, і злість та помс­та за­во­ру­ши­ли йо­го не­доб­ре сер­це.

Старий Нав­роцький за­во­ру­шив­ся, по­ве­селішав. Нав­роцька на­су­пи­ла бро­ви, чо­гось зай­ор­за­ла на стільці, не­на­че во­на сиділа на шпильках, і при­су­ну­лась ближ­че до своєї Мані. Фал­ди ши­ро­кої сукні впа­ли на коліна Мані; ма­ти, ніби квоч­ка, хотіла прик­ри­ти своїм кри­лом Ма­ню, щоб її ча­сом не вхо­пив шу­ляк.

Комашко гля­нув на Са­ню дов­гим, до­пит­ли­вим, гост­рим пог­ля­дом, її що­ки тро­шеч­ки по­чер­воніли. Во­на спус­ти­ла очі на стіл і за­ду­ма­лась. Довгі ру­сяві вії, ро­жеві віка зат­ремтіли на очах: то був знак три­во­ги в її душі.

- Вибачайте, будьте лас­каві, що я пе­ре­бив ва­шу ціка­ву роз­мо­ву за мальовницт­во та ар­тизм, - обізвав­ся Ко­маш­ко.

- Наша роз­мо­ва бу­ла не ду­же ціка­ва, - зне­хо­тя обізва­лась Нав­роцька й сер­ди­то зир­ну­ла на сво­го чо­ловіка. Во­на бо­ялась, що він не­за­ба­ром зніме свою маш­ка­ру з ли­ця: при Ко­маш­кові ста­рий Нав­роцький го­во­рив, зняв­ши з ли­ця маш­ка­ру.

- Де зібра­лись просвічені лю­де, там роз­мо­ва завж­ди бу­де ціка­ва й нав­ча­юча, - ска­зав Ко­маш­ко, пог­ля­да­ючи на Са­ню.

- Не завж­ди-бо. Ве­ли­ко­ро­зумні лю­де ча­сом на­во­дять стра­шен­ну нудьгу своєю про­фе­сорською роз­мо­вою за на­род, за на­родність, національність, за на­род­ну мо­ву, на­род­ний доб­ро­бут і за щось схо­же на це, на­во­дять нудьгу най­більше на паннів, - ска­зав не без іронії Фе­сен­ко.

Комашко пе­ревів очі з Сані на Фе­сен­ка. Фе­сен­кові очі не­на­че на­ва­жи­лись йо­го з'їсти.

- Як на яких паннів. І пан­ни бу­ва­ють уся­кові, так са­мо, як і ка­ва­ле­ри, - про­мо­вив Ко­маш­ко. В Фе­сен­кові що­ки вда­рив жар.

- Одже ж, по­га­но ви ду­маєте про паннів, - обізва­лась Са­ня до Фе­сен­ка. - Є між на­ми й такі, що зовсім не цу­ра­ються по­важ­ної роз­мо­ви, з якої мож­на чо­гось нав­чи­тись.

- Чесна, прав­ди­ва, без фальші, без по­ми­лок роз­мо­ва ніко­му ніко­ли не за­ва­жає й не ва­дить, а де не пах­не прав­дою та чес­тю, там і ме­не нудьга бе­ре, - до­дав Ко­маш­ко.

- Загальні місця за чесність та прав­ду не ду­же-то ве­селі, - од­ру­бав Фе­сен­ко.

- То їх мож­на док­ладніше роз­ви­ти та розібрать, то й бу­де ве­се­ло,