Читати книгу - "Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле"

великонімецькому дусі, щороку в березні оркестри виконували б тут Ваґнера, а дівчата урочисто складали б обітницю, що швидше загинуть у хвилях Радуні, наче прекрасна Ґрета, ніж віддадуть свою германську цноту недолюдкам, хай вони й були якийсь мент переможцями. — Який же ви гострий на язик, — сміялася панна Цівле. — Це ж цілковито, як Ванда, що не схотіла німця[17], а між іншим, — додала вона, коли ми знову минали міську раду, — хто сіє вітер, той пожинає бурю, — і ми зосталися з тією фразою панни Цівле, любий пане Богуміле, бо затор урешті розсмоктався, і тепер ми швидко їхали вгору Картуською, бо наше останнє заняття з водіння вже добігало кінця, і як воно буває в житті, коли ми чекаємо якоїсь кульмінації, коди, якоїсь фінальної петлі, нічого такого не стається, нічого такого не відбувається, отже, ми стояли біля офісу фірми «Коррадо»: панна Цівле, спираючись на дверцята «фіатика», я — так само, тільки що навпроти, по другий бік машини; вона почастувала мене останньою самокруткою, в якій я відчув дрібку трави, змішаної зі звичайним тютюном. — Дуже дякую, — сказав я, — це були і справді фантастичні уроки! — Не забувайте про мигавку і пам’ятайте, що деякі рекомендації екзаменатора, — вона випустила димок, — мають на меті ввести вас в оману, зокрема заборона курити джойнти — то їхня улюблена пастка. — Так, — сказав я, — я буду дивитися на знаки, а коли складу іспит, то чи можу я перевідати вашого брата? — Ярека? — здивувалася вона. — Так, — повторив я, — Ярека. Може, я знайду кілька тих старих фотознімків, вони, напевно, дуже йому сподобались би, ви ж знаєте, я теж маю брата, який, щоправда, не втрапив у таку халепу, але вже кілька років пересувається у візку, у нього розсіяний склероз, і він не може виходити з дому, бо мешкає у висотці на четвертому поверсі, і то без ліфта, тому тішиться кожним відвідинам. — Так, — сказала вона, — звісно, заходьте, коли забажаєте, я гадала, у вашому житті, у вашому оточенні, не буває таких речей, важких... — завагалася вона, — і невдячних. — А чого б я мав вам про них розповідати? — я докурив самокрутку. — Такого добра не бракує ні в кого. — Ну, тоді до побачення, — подала вона мені руку, — і не обганяйте на поворотах, особливо коли перед вашим маленьким «фіатом» їде «мерседес бенц», — і то був кінець, любий пане Богуміле, я йшов униз вулицею Совінського до автобусної зупинки, тоді як панна Цівле саме посадила за кермо нову курсантку, її голосний сміх бринів у моїх вухах ще мить, та жінка розповідала, що вони тільки-но переїхали з чоловіком з Німеччини, і вона ніколи не припускала, що здобути права можна на чомусь подібному, — там, у Німеччині нічого такого не допустили б не лише на курси водіння, а й узагалі на дорогу; гуркіт Картуської врешті заглушив ту безперервну руладу, я ще побачив із зупинки маленький «фіат» панни Цівле, що повертав у напрямку маневрового майданчика, але я вже не думав про бомжів під кінським каштаном, «рукави» з гумових стовпчиків, ані про інструктора Шкарадека, я був змучений спекою, затором на Гуциську, спогадами, совєтським танком і цим містом, запрудженим до незмоги, яке, здавалося, втрачало подих і рештки своєї підозрілої краси, і раптом я відчув страшенну заздрість, любий пане Богуміле, до тих Ваших уроків водіння на мотоциклі «Ява», бо ж Ви з інструктором літали тоді по найчудовіших у світі місцинах; я почав пригадувати Кампу, Малу Страну, Ґрадчани, Старе Місто, Йозефів і Виногради, і ті чудесні, затінені влітку столики барів та пиварень, і ту сецесію, що ледь чи не на кожному кроці конкурує з класицизмом і бароко, а на це негайно наклалися краєвиди Львова та Вільна, які відібрали совєти, — міст, що тепер поверталися до українців і литовців як до повноправних власників, і хоч я не мав із цього приводу щонайменших патріотичних фобій, мені все ж таки було чогось шкода, бо міста́, які ми отримали навзамін, було дощенту зруйновано, було спалено, як Ґданськ і Вроцлав, зґвалтовано та споневажено, тим часом Львів і Вільно, вимордувані совєтською окупацією, комуністичними брудом і лишаями, вціліли, їхнє нове існування можна порівнювати з пацієнтом, який відновлює після тифу сили й давнішню вроду, тоді як Ґданськ і Вроцлав потребували ампутації кінцівок, пере­садки серця, заміни нирок і печінки, протезування зубів та ще й тривалої терапії зламаного хребта, який склали дослівно з уламків, але який не міг гарантувати повноти життя, так само, як і численні пересадки шкіри, не згадуючи вже з делікатності про штучне око і протези замість пальців; я сів у автобус, любий пане Богуміле, і, їдучи на Уєйцисько, вирішив більше не думати про це, визволитися від історії «мерседеса», спалених міст, виселень, ліквідованих фахів, я хотів думати про панну Цівле, про її профіль, погляд, запах волосся, тембр голосу і раптом усвідомив, що хоч я розстався з нею так нещодавно, але вже не пам’ятаю кольору її очей і забув, якими вона користується парфумами, еге ж, любий пане Богуміле, я раптом усвідомив, що впродовж отих тижнів мого навчання панна Цівле скидалася на прекрасне обличчя, помічене в метро, коли ми впродовж кількох секунд бачимо сотню людей, запам’ятовуючи когось одного, ну, може, двох, і думаємо тоді: хто ця чарівна незнайомка, я багато віддав би, щоби хоч мить поговорити з нею, ні, я ніколи не забуду її брів і ніжних мигдалеподібних повік, — а коли ми висідаємо, коли вже біжимо вулицею, коли знову занурюємось у вир життя, перетин наших поглядів у вагоні метро, перебіжних і потаємних, стає вже лише віддаленим минулим, раптовою миттю, що, мов спалах старого фотоапарата, увічнює той незрівнянний образ хіба заради того, щоби зберегти його в покладах нашої глибинної підсвідомої пам’яті, і ця мить не раз неждано повертається через роки завдяки якійсь випадковій асоціації, звуку або запаху, і тоді ми пишемо вірша чи поринаємо в роздуми, але вже не про конкретне обличчя, якого не годні докладно відтворити, а про час і його предивні механізми, що керують нашими снами й уявою; і так було в цьому разі, любий пане Богуміле: панна Цівле несподівано повернулася до мене у цілковито інших часі та просторі, хоча це теж було пов’язано з Вами; еге ж, то був той фатальний лютневий день дев’яносто сьомого року, коли вперше й востаннє в своїй історії телевізійні «Новини» опинилися на висоті, не наслідуючи СNN або інші комерційні студії, коли вони поводились як порядний канал центральноєвропейської країни, подавши новиною