Читати книгу - "Розфарбований птах, Єжи Косінскі"

та методично бив мене палицею в одні й ті ж місця. Я марно намагався назбирати достатньо слини, щоб плюнути йому в глузливу пику.

Незабаром до натовпу навколо воза приєдналися дорослі. Вони горлали: «Бий жидів, бий виродків» і підбурювали дітей на нові напади. Візники, не бажаючи підставлятися під випадкові удари, зістрибнули з кóзел і йшли поруч з кіньми. Тепер ми з пораненим були чудовими цілями. На нас посипався новий град каменів. Мені розсікли щоку, вибили зуб і розбили нижню губу. Я плював кров’ю в обличчя тим, хто був ближче, однак вони спритно відстрибували, готуючи нові удари.

Якийсь нелюд вирвав із коренем цілий пучечок плюща та папороті, що росли при дорозі, й почав шмагати ним пораненого й мене. Тіло палало від болю, каменюки влучали щоразу вправніше, і я опустив підборіддя, налякавшись, що мені можуть вибити очі.

Коли ми проїжджали повз якийсь непоказний будиночок, із нього раптом вибіг огрядний приземкуватий священик. Він був убраний у порвану вицвілу рясу. Розчервонівшись від хвилювання, чоловік кинувся в натовп і, розмахуючи ціпком, узявся гамселити всіх по руках, обличчях і головах. Захекавшись, спітнівши й тремтячи від знемоги, священик розігнав натовп навсібіч.

Повільно переводячи дух, чоловік пішов поруч із возом. Однією рукою він витирав чоло, а другою міцно стискав мою долоню. Поранений, вочевидь, знепритомнів, адже його плечі охолонули, і він ритмічно розгойдувався, наче прив’язана до жердини лялька.

Віз заїхав до внутрішнього дворика військової поліції. Священикові довелося залишитися на вулиці. Двоє солдатів розв’язали мотузку, зняли пораненого з воза й поклали під стіною. Я стояв поруч.

Незабаром у двір неквапливо вийшов високий офіцер СС у чорній як смола формі. Я ще ніколи не бачив такого разючого однострою. На гордовито випнутому козирку кашкета блищав череп зі схрещеними кістками, а комірець прикрашали схожі на блискавку значки. Рукав перетинала червона пов’язка з виразним зображенням свастики.

Офіцер вислухав звіт одного із солдатів. А тоді підійшов до пораненого чоловіка, гупаючи підборами по пласкому бетону. Спритним рухом носака блискучого чобота він повернув до світла чоловікове обличчя.

Поранений мав жахливий вигляд — спотворене обличчя з розчавленим носом, рот прикривають клапті вирваної шкіри. Очі заліплені шматками плюща, грудками землі й коров’яками. Офіцер нахилився ближче до безформної голови, що відбивалася на гладенькій поверхні халяв його чобіт. Він щось запитував у пораненого або розмовляв із ним.

Закривавлена маса поворушилася повільно, немов тисячокілограмовий тягар. Худорляве скалічене тіло спиралося на зв’язані руки. Офіцер відсунувся вбік. Сонцеві промені впали на його обличчя й підкреслили чисту та досконалу красу — гладеньку, як віск, шкіру, лляне, шовкове, наче в немовляти, волосся. Колись давно я бачив таке витончене обличчя в костьолі. Воно було зображене на стіні, купалося в органній музиці, і лише сонцеве проміння, що лилося всередину крізь вітражі, могло торкнутися його.

Поранений продовжував підійматися, аж поки йому не вдалося майже сісти. Тиша лежала на подвір’ї важким покривалом. Солдати заціпеніли, витріщаючись на виставу. Поранений важко дихав. Намагаючись розтулити рота, він розгойдувався, мов опудало на вітрі. Відчуваючи присутність офіцера, чоловік нахилився в його бік.

Офіцер з огидою вже збирався підвестися, аж раптом поранений знову поворушив губами, рохнув, а тоді дуже голосно вигукнув коротке слово, схоже на «кнур», і впав горілиць, вдарившись об бетон головою.

Почувши це, солдати здригнулися й очманіло перезирнулися. Офіцер підвівся й гавкнув якусь команду. Солдати клацнули підборами, підняли гвинтівки і, наблизившись до чоловіка, нашпигували його швидкими кулями. Розчавлене тіло здригнулося й завмерло. Солдати пересмикнули замки й виструнчилися.

Офіцер байдужно підійшов до мене, поплескуючи своєю паличкою по швах свіжовипрасуваних штанів. Побачивши його, я більше не міг відвести очей. Все в ньому здавалося мені якимось надлюдським. На тлі спокійних кольорів він вирізнявся своєю сліпучою чорнотою. У світі людей з розтерзаними обличчями, підбитими очима, закривавленими, вкритими синцями й поламаними кінцівками, серед смердючих, понівечених людських тіл він здавався охайним ідеалом, який неможливо заплямувати: гладенька блискуча шкіра обличчя, золотисто-русяве волосся під кашкетом, очі кольору чистого металу. Здавалося, наче кожним рухом його тіла керують якісь могутні внутрішні сили. Гранітне звучання його мови ідеально пасувало до того, щоб засуджувати на смерть нижчих, жалюгідних створінь. Мене охопила хвиля заздрості, яку я не відчував ніколи раніше, я захоплювався блискучим черепом і схрещеними кістками на високому кашкеті. Розмірковував про те, як чудово мати такий блискучий безволосий череп замість циганської пики, що її бояться і ненавидять усі порядні люди.

Офіцер уважно оглянув мене. Я почувався розчавленою гусінню, що стікає липкою рідиною в пилюці, створінням, яке не може нікому нашкодити і викликає лише огиду та ненависть. Поруч із цією людиною, озброєною всіма символами величі й могутності, я соромився свого існування і не мав нічого проти, якби він мене вбив. Витріщаючись на прикрашену різьбою пряжку його офіцерського ременя, що опинився точнісінько на рівні моїх очей, я чекав на його рішення.

На подвір’ї знову запала тиша. Солдати стояли неподалік, слухняно чекаючи того, що мало статися. Я знав, що зараз якимось чином важиться моя доля, але мені було байдуже. Я цілком довіряв німцеві, що стримів переді мною. Знав, що він володіє недоступними для звичайних людей повноваженнями.

Пролунала чергова уривчаста команда. Офіцер широкою ходою рушив геть. Один із солдатів грубо штовхнув мене до воріт. Шкодуючи, що закінчилася така велична вистава, я повільно потягнувся до виходу й опинився точнісінько в пухких руках священика, що чекав на вулиці. Його ряса здалася мені ще вбогішою проти прикрашеної черепом і схрещеними кістками та вигинами блискавок формою.

11

Священик повіз мене з містечка на позиченому возі. Сказав, що знайде в сусідньому селі когось, хто попіклується про мене до кінця війни. Дорогою туди ми зупинилися в місцевому костьолі. Чоловік залишив мене на возі, а сам пішов у будинок, де, як я бачив, сперечався про щось із вікарієм. Вони обидва збуджено жестикулювали й шепотілися, а потім пішли до мене. Я зістрибнув із воза й увічливо вклонився вікарієві, поцілувавши його рукав. Чоловік подивився на мене, благословив і, не прохопившись жодним словом, повернувся до будинку.

Священик рушив далі й урешті-решт зупинився на віддаленому краю села біля досить усамітненої ферми. Він зайшов усередину й залишався там так довго, що я вже почав турбуватися, чи не сталося з ним, бува, чогось. Двір охороняв велетенський похмурий і понурий вовкодав.

Потім священик повернувся в супроводі приземкуватого кремезного селянина. Пес підібгав хвоста й припинив гарчати. Чоловік оглянув мене й відвів священика вбік.