Читати книгу - "Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса"

class="p1">— Буду надзвичайно радий, якщо ви залишитеся.

— Дякую вам. У такому разі я займу вільний гачок. У вас нещодавно був слюсар? Прийміть мої співчуття. Поява слюсаря завжди свідчить про неприємності. Сподіваюся, не каналізація?

— Ні, газ.

— Зрозуміло! Цвяхи, котрими підбито його черевики, залишили два сліди на лінолеумі саме там, де на нього падає світло. Ні, дякую, я повечеряв на вокзалі, але люльку з вами викурю залюбки.

Я передав йому калитку. Голмс усівся навпроти мене і якийсь час мовчки димів. Я розумів, що привести його до мене такої пори могла лише важлива та невідкладна справа, тому терпляче чекав, поки він заговорить.

— У вас, я бачу, зараз багато роботи, — сказав Голмс, уважно поглянувши на мене.

— Так, сьогодні був складний день, — кивнув я та додав: — Вам, звичайно, це може видатися безглуздим запитанням, але як ви здогадалися?

Голмс усміхнувся.

— Просто я знаю ваші звички, любий Ватсоне, — сказав він. — Коли пацієнтів у вас мало, ви ходите пішки, коли їх стає більше — їздите у кебі. Помітивши, що на ваших далеко не нових черевиках немає ані плямки багнюки, я зробив висновок, що зараз ви доволі зайняті та користуєтеся послугами візника.

— Дивовижно! — я був щиро захоплений.

— Елементарно, — відмахнувся він. — Це якраз той випадок, коли спостережлива людина може дуже здивувати співрозмовника, який не звертає уваги на дрібниці. Те саме можна сказати і про ваші оповідання про мене. Адже ви як автор від самого початку володієте інформацією, що не відома читачеві, і на її підґрунті розвиваєте сюжет. Але зараз я і сам перебуваю у становищі необізнаного читача, тому що в моїх руках є кілька ниток однієї з найзагадковіших справ в історії. Не вистачає одного-двох фактів, щоб розвинути мою версію. Але я знайду їх, Ватсоне, неодмінно знайду!

В очах Голмса запалав вогонь, щоки зашарілися. Проте тільки на мить. Коли я ще раз глянув на нього, його обличчя знову набуло тієї незворушності, через яку багато хто вважав мого друга схожим радше на машину, ніж на живу людину.

— Ця справа має деякі особливості, — додав Голмс. — Я б навіть сказав, виняткові особливості. Я вже встиг її обміркувати та намацав ґрунт. Залишилося зробити останній крок і, якби ви склали мені компанію, я був би вам удячний.

— Буду вельми радий.

— Завтра доведеться з’їздити в Олдершот. Ви готові до такої подорожі?

— Гадаю, що Джексон підмінить мене.

— Чудово. Я б хотів, аби ми вирушили потягом, який відходить об одинадцятій годині з вокзалу Ватерлоо.

— Добре, отже я ще матиму час зібратися.

— Що ж, якщо ви ще не спите на ходу, я змалюю в загальних рисах суть справи та розкажу, чим ми займатимемося. Буду лаконічним, але намагатимусь не випустити найважливіших деталей. Я розслідую можливе вбивство полковника Барклі з полку «Роял Манстерз», що розквартирований в Олдершоті. Ось що там сталося два дні тому.

«Роял Манстерз», як ви знаєте, один із найвідоміших ірландських полків у складі британської армії. І в кримську кампанію, і під час повстання сипаїв він творив справжні дива, та й потім показав себе ще не раз. До цього понеділка полком командував Джеймс Барклі, відважний ветеран. Барклі розпочав службу рядовим, за рідкісну мужність був підвищений до офіцера та, врешті-решт, став командиром полку, в якому колись носив на плечі рушницю.

Полковник Барклі одружився, ще бувши сержантом. Його обраниця, яка до заміжжя мала ім’я міс Ненсі Девой, була дочкою відставного сержанта-прапороносця, котрий служив у тому-таки полку. Нескладно уявити, що у молодої пари виникли деякі чвари з її новим оточенням. Однак невдовзі вони обвиклися, та місіс Барклі зажила такої самої популярності серед полкових дам, як її чоловік серед товаришів по службі. Вона була дивовижно вродлива під ту пору, ба навіть зараз, після тридцяти років шлюбу, зберегла королівську поставу.

Сімейне життя полковника Барклі видається напрочуд ідеальним. Майор Мерфі, головний постачальник фактів у цій справі, запевняє, що жодного разу не чув, щоб це подружжя сварилося. Барклі кохав дружину навіть дужче, ніж вона його, і тяжко витримував розлуку з нею. Натомість, місіс Барклі була набагато стриманішою, хоча й кохала чоловіка і була йому цілком відданою. У полку вони вважалися за зразкову для свого віку пару, та ніщо в їхніх стосунках не віщувало біди.

Характер у полковника Барклі був досить рівний. Проте в цьому сумлінному й безжурному старому служаці часом пробуджувалася схильність до насильства та злопам’ятливості. Втім, дружини це ніколи не торкалося. Була в ньому ще одна особливість, яка дивувала майора Мерфі та інших офіцерів, з якими я розмовляв. Іноді полковник на кілька хвилин впадав у дуже пригнічений стан — ніби чиясь невидима рука витирала з його обличчя посмішку. Це й іще деяка схильність до забобонів — ось і всі особливості характеру полковника, відомі товаришам по службі. Схильність ця виявлялася в тому, що Барклі дуже не любив залишатися на самоті. Така дитинна риса у безстрашного солдата нерідко викликала усілякі пересуди та припущення.

Перший батальйон полку «Роял Манстерз» розквартирований в Олдершоті вже кілька років. Офіцери, котрі мають родину, не живуть у казармах, і полковник увесь цей час займав віллу Лечайн приблизно за півмилі від полкового табору. Біля будинку є клаптик землі, західний бік котрого виходить на велику дорогу, до якої якихось тридцять ярдів. Із прислуги на віллі є тільки кучер та дві покоївки. Господар, господиня та троє слуг — це й усі мешканці вілли. Дітей у Барклі немає, гості в них бували нечасто.

Тепер про події, які сталися на віллі у понеділок між дев’ятою та десятою годиною вечора.

Місіс Барклі католичка, вона бере активну участь у діяльності Гільдії святого Георгія при церкві на Вотт-стрит. Організація ця займається роздаванням подержаного одягу біднякам. Того дня на восьму годину були призначені збори гільдії, тому місіс Барклі не засиджувалася за обідом. Коли вона виходила з дому, кучер почув, як вона, прощаючись із чоловіком, додала, що незабаром повернеться. Потім місіс Барклі зайшла за міс Моррісон, молодою леді, яка живе на сусідній віллі, та разом вони вирушили на збори, які тривали сорок хвилин. У чверть на десяту місіс Барклі повернулася додому, розлучившись із міс Моррісон біля воріт її вілли.

На віллі Лечайн є так звана «сонячна» кімната — веранда. Це просторе приміщення виходить на дорогу та має окремий вхід