Читати книгу - "Віддай мені сина, Олександра Багірова"

Розділ 28

Цього разу процес мого визволення зайняв два дні. Слава діяла наполегливіше та рішучіше, ніж мій брат.

То була не втеча. Я був чистим перед законом. Папірці ще готувалися, а двері клітки для мене відчинилися. Хоча для всіх я залишався за ґратами, з метою безпеки та щоб нічого не завадило здійснити наші плани.

«Випадковим чином» знайшлися докази моєї невинності. Мене виправдали. Ось так просто можна грати чужими долями, маючи важелі тиску, посадили, клацнули пальцями, випустили. Але не до цього мені було. Я одразу помчав на вокзал, купив квиток на потяг у найдальший куточок країни. Там, за інформацією Славки, мій батько ховав Василісу.

Я мав чіткий план, я знав, що де і коли. Не мало бути жодних збоїв. Але гри долі ніхто не скасовував.

Я ще був у поїзді… дорога далека, як мені зателефонувала Славка і повідомила, що Василіса втекла.

Голубка відлетіла... вона знову вислизала з моїх долонь. Ось вона свобода, ніщо не заважає польоту ворона, а все одно вона недосяжна.

Як її зловити? Де шукати?

- Чекай на інформацію, - строгим голосом сказала Славка. – Продовжуй рух.

- А ти гадаєш, я з поїзда вистрибну? – зло іронізую.

- Ти можеш, закоханий, божевільний.

Вона має рацію… можу…

Але немає сенсу. Відчував, що все ж таки їду в правильному напрямку. Але дорога була надто довгою… а події розвивалися стрімко…

Я бігав як шалений по потягу, птах знову в клітці. Душу розривало хворобливе передчуття. Не випускав з рук телефону, чекав звістки від Славки.

Голубко, чому ти мене не дочекалася?

А звідки вона знала, що я їду до неї?

Всі були впевнені, що я замкнений.

Вона вирішила діяти самотужки. З величезним животом та маленьким рюкзачком вона втекла до лісу. Там блукала кілька днів. Поки її виснажену не знайшли добрі люди та не викликали швидку.

Це все я дізнаюся пізніше… а тоді я не знав. Відчував… увесь її біль, розпач та страх, я проживав це разом із нею. Наш зв'язок ще ніколи не відчувався так гостро, на межі... Нитки рвалися... але я не хотів це розуміти, не міг прийняти.

Вистрибнув на пероні. Дзвінок Слави. Рука тремтить, ледве можу прийняти виклик.

- Нік, без психів, жодної самодіяльності, - каже хрипко.

- Угу. Не тягни, - а в самого чорні кола перед очима.

– Її знайшли. У лікарні вона. У лісі перемерзла, довго ховалась. Передчасні пологи. Ускладнення, - каже повільно, коротко, - Я тобі скину адресу. Лікар винесе дітей. Подякуєш та йдеш. Все.

- А Василіса?! Пропонуєш її там залишити? - не стримуюсь і все ж таки переходжу на крик.

- Поки що її не можна транспортувати. Там Лев. Він також її знайшов. Розумієш? Не пори гарячку, інакше я не зможу тобі допомогти! - теж підвищує голос.

- Ні! Я не можу! Не залишу її!

- Нік! Ми її заберемо… пізніше. Зараз діти. Все домовлено. Потім буде пізно.

- Ясно, - скриплю зубами.

- Пообіцяй, що все зробиш, як я говорю! Або ... Нік, я все скасую. На кону не тільки ти... я багатьом ризикую... Я маю бути впевнена, - вперше її голос здригнувся. За свою шкуру зміюка переживає.

- Обіцяю, - говорю глухо. Вибору немає.

Потім я зрозумію, що це був справжній глухий кут. Доля втрутилася і все вирішила за нас.

Слава скинула адресу. Вечір. Дощ. Таксі привозить мене до маленької лікарні. Йду на заднє подвір'я. Ховаюся в кущах. Дивлюся на вікна сірої, застарілої будівлі… Там десь мучиться моя голубка. Її біль... як же його відчуваю. Мене викручує так, що не можу встояти на ногах, падаю в сиру, пожухлу траву, закушую руку, щоб не завити в голос. Таке відчуття, що тіло розриває на частини. Безпорадність…

Хочеться увірватися до будівлі, розігнати там усіх, забрати її біль собі. Обійняти кохану, рідну, єдину…

Але я не можу цього зробити. Між нами завжди щось стоїть.

Ніколи не разом, лише уривками, завжди через перепони, завжди брехня та біль. Але за можливість бути з нею, хоч би короткі миті, за це можна витерпіти все…

Коли світ затьмарює біль – час зупиняється. Приходжу до тями лише коли бачу лікаря з чимось у руках. Озирається на всі боки. Втягує голову в плечі. Маленький, щуплий, неприємний тип. Іде до мене. Чую, як він нього пахне страхом.

Виходжу йому на зустріч.

- Як обіцяв, ось пацан, - віддає мені ковдру… а там... Повітря застрягає у горлі, відчуваю тепло свого сина. Очі наповнюються чимось палким, ріжучим.

А потім з розмаху, ручка іржавого ножа прямо в серці. Але я ще не відчуваю болю, ще надія надає сили.

- А жінка? Друга дитина? - запитую та хапаю його однією рукою за комір халата.

Він довго полохливо дивиться мені у вічі. Губи тремтять. Не наважується озвучити. І в мене всередині цокають секунди до вироку. Безжального… Він оскарженню не підлягає.

- Не вижили, - каже ледве чутно. Опускає голову, міг би, як страус, у землю її сховав.

Ось він прицільний постріл у серце. Так щоб на маленькі шматки, і я відчував, як кожен шматочок б'ється в нестерпній агонії.

- Ясно, - кидаю і відвертаюся.

Якщо зараз не піду, лікареві не жити.

Син рятує. Розумію – маю зберегти скарб. Не можна мені голову втрачати. Ніяк не можна. Заради сина маю вистояти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍