Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Добре. А де це ви такий взяли? Це у нас продають?
— Це печуть у пекарні біля мене, я завжди беру для бабусі, коли приїжджаю, — відповів їй Степан, дивлячись на Лору.
— Завжди! Насмішив, ти ж приїжджаєш раз на рік! — засміялася Тоня.
— Це ти раз на рік мене бачиш, бо постійно на парах, а приїжджаю я майже щомісяця, — відчеканив Степан.
— Щомісяця? — здивовано перепитала Тоня.
— Ну майже, — сказала Хризонівна.
Степан кивнув Лорі, щоб вона йшла за ним, і повів її за двостулкові двері коридором. З кожного боку було по двоє дверей, в кінці коридору — вікно, підвіконня якого потопало у квітах. Він провів її до крайніх зліва дверей і відчинив їх.
— Тут є праска і дошка.
— Дякую… — вона пройшла за ним до цієї кімнати, швидко проминувши двері кухні і не зазираючи до неї, щоб не зустрітися поглядом з Хризонівною. Було якось незручно через свою присутність у будинку. Також намагалася не зустрічатися поглядом зі Степаном.
У кімнаті стояв диван, письмовий стіл, шафа, пара стільців — це була чиясь спальня. Колись. Посеред кімнати стояла прасувальна дошка з праскою на ній.
— Якщо щось буде треба, кажи.
Лора кивнула, і він вийшов з кімнати, не зачинивши дверей.
— Який же смачний цей хліб, — почувся голос Хризонівни. — Ну почекай ти трохи, Степане, що ж ти хапаєш, як з голодного краю!
— А що, як я звідти і є? Я сьогодні лише каву пив, — почувся голос Степана. — А ви поки накриєте, то можна слиною стекти.
— Ото, значить, одружуйся, і хай твоя дружина тебе годує! А то на одній каві далеко не заїдеш, — бурчала Хризонівна .
— Та яка ж жінка витримає мій ритм життя? Втече, а на каві я, ось, до тебе доїхав, ти ж мене погодуєш, правда? — жартував Степан, щось жуючи.
— Та погодую, куди ж тебе подіти?
— Ну? То навіщо мені ще хтось?
— Степане!.. Я не вічна.
— Нічого не знаю. Ти обіцяла жити до ста років.
Хризонівна щось нерозбірливо буркотіла йому у відповідь, а він сміявся. Невдовзі Лора почула кроки, і Степан з’явився у дверях кімнати, де вона прасувала свою сукню.
— Як успіхи?
— Прасую… — вона зиркнула на нього і повернула погляд до сукні. Степан стояв, спираючись об одвірок і не відводив очей від Лори. Від такої уваги у неї починали тремтіти руки.
Тоня підійшла і стала поруч зі Степаном. Цікавість чоловіка до подруги важко було не помітити, і вона хвилювалася щодо того, як Лариса зреагує на таку його надмірну увагу.
— Йди всідайся, голодуючий. Стіл накрили.
— Дякую, я почекаю всіх, — відповів він, не відводячи погляду від Лори.
— Степане, шампанське чи вино? — гукнула Віра Хризонівна з кухні.
— Дівчата, ви що будете? — запитав він, продовжуючи дивитися на Ларису, котра закінчила прасувати сукню і, вимкнувши праску та поставивши її на підставку, поглянула на нього.
Погляд Степана був надто красномовним, та він і не приховував свого бажання. Лора йому дуже сподобалася, він її хотів. Обійми в альтанці виступили каталізатором для них обох, і цей шалений блиск в його очах відгукувався всередині Лори приємним теплом. Лоро, ну що це таке? У тебе ж є Руслан, а у Степана — його Фурія... І що у нього за звичка всіх називати міфічними істотами? Але ж бабусі він відповів, що його ритм життя жінки не витримують… вони вже не разом?
— Я питиму шампусік, — сказала Тоня. — Лоро, а ти?
— Я не буду пити…
— Це ще чому? У тебе ж днюха! — засміялася Тоня, а потім звернулася до Степана. — Вона теж буде шампанське, йди відкорковуй.
— Я не можу. У мене одна рука неробоча, — він продемонстрував їй пов’язку.
— Не прикидайся. Нічого у тебе там нема, йди давай. Чи ти хочеш простежити, як Лора буде одягатися?
— А можна? — він усміхнувся.
— Ну ти й нахаба. Йди вже, — Тоня штовхнула його у плече і, зайшовши до кімнати, додала. — До речі, шампанське — оте червоне, я його раніше пила, мені сподобалося.
Тоня зачинила двері і обернулася до подруги. Лора нервово перебирала пальцями тканину сукні. Тоня підійшла до неї та поправила їй волосся назад, а та, здавалося, нічого не помічала.
— Що з тобою, подружко?
Лора підняла на подругу розгублений погляд.
— Тоню… я не знаю… Хіба таке можливо? Коли він дивиться на мене, я… я мало не втрачаю свідомість, — прошепотіла Лариса.
— О, подружко… Оце тебе накрило… — брюнетка похитала головою. — Таке можливо, Лоро… І коли таке трапляється, дуже важливо, щоб ВІН виявився не покидьком.
— А який він?
— Я не знаю Степана достатньо добре… Він різним буває.
— Як так могло трапитися, що стільки років я могла жити спокійно, а щойно він з’явився…. — з очей Лори потекли сльози. — Він і справді якийсь Відьмак, Тоню… Так не буває.
— Що ви робили в альтанці?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фантомна довіра, Лана Вернік», після закриття браузера.