— Ну… Ми намокли, було холодно. Він обійняв мене, щоб зігріти. Вибачився за минуле, сказав, що у мене гарне волосся, попросив допомогти йому з пов’язкою...
— Обіймалися, кажеш?.. Ну, ото він і завівся. Ходить, як лев у клітці, місця собі не знаходить.
— Тоню… — Лариса поглянула подрузі в очі. — Я хочу піти звідси… Зараз. Просто піти додому.
— Чому?
— Я відчуваю, що, якщо залишуся, нароблю помилок.
— Знаєш… Краще жалкувати про скоєне, ніж про згаяне, — Тоня погладила Лорине плече. — І “помилка” зі Степаном буде найбільшою твоєю втіхою, повір мені.
— Як ти знаєш?
— Коли ви поруч, повітря іскриться, — прошепотіла Тоня їй на вухо і усміхнулася.
— Це не має сенсу… Для нього я буду лише інтрижкою на час лікарняного. Не більше. У нього є його Фурія.
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фантомна довіра, Лана Вернік», після закриття браузера.
