Читати книгу - "Закоłот. Невимовні культи"

була тиша. Мисливець примружився, допоки ще не наважуючись торкнутися дверей.

— Вийди до мене, ченцю, — повторив він. — Твої браття й сестри непокояться за тебе.

Знов мовчання. А потім — голос, слабкий, химерний…

— То й що? Облиш мене. Облиште всі…

Мисливець втомлено хитнув головою. Це не голос — лише те, що його власний розум сприймає як голос. Не голос того ченця, якого він навіть не пам’ятає. Він чує Пісню, яка лине крізь тіло, замкнене в келії. Божевілля як воно є. Воля Божа. Воля Співця. Воля Давнього.

Двері прочинилися, але світла лампи в руці мисливця забракло, щоб розвіяти пітьму за ними. Тольґа сягнистим кроком перетнув поріг келії…

Щосили уп’явшись зубами в зап’ясток, мисливець розірвав зачароване коло. Залізний присмак власної крови заповнив рот. Але голос… голос не вгамовується:

— Облиш мене… Іди геть… облиш…

Раптом здіймається вогонь — спочатку на рівень пояса, а потім вище голови. Ошелешений, Тольґа бачить, як зводиться на рівні поглинена Піснею почвара — вся у вогні з голови до ніг…

Пекучий жар назовні стикається з крижаним холодом у нутрощах — і Бріджит О’Шонессі відсахується, неспроможна навіть покликати на допомогу.

Те, що мало бути боцманом Вукміром, перетворилося на розжарений обвуглений кістяк, який сунув на неї, човгаючи й хитаючись, мов бадилля під вітром. Вогонь навколо нього здавався прозорим, наче анімоване зображення на склі візора, доповнена реальність, побудована з ґлітчів та пошкоджених пакетів. Ін’єктор — вона тільки зараз це усвідомила — випав з її руки і лежав на палубі майже під ногами істоти.

З хрускотом щелепа Вукміра відвалилася, і щось усередині — неймовірне, вируюче, переплетене — завібрувало, змушуючи резонувати титанові пластини в черепі. Ті потойбічні звуки заповнили собою відсік, просочуючись аритмічним гудінням у кістки та нутрощі. Це не було мовою, не могло нею бути — радше аудіальне відображення асемічного письма, знаків сили, що створювали базис будь-якої окульт-технології. Вкритий чорно-червоною циндрою мрець протягнув руку до обличчя Бріджит — і вона відчула, як набрякають пухирі навпроти чорних покорчених пучок, що так і не торкнулися її. Череп ледь не розривало зсередини — неймовірний тиск створював потужні вихори, що розходилися тілом, скручували в судомах кінцівки. Бріджит відчувала, як корчиться в болісних конвульсіях, та водночас не могла поворушити навіть пальцем, неначе її тіло раптом стало відлитою з металу статуєю. Чорна порожнеча очниць спалахувала глибинними відблисками жевріючого вугілля — ті очниці майже заполонили всесвіт Брідж, поглинули все довкола себе і поволі затягували її…

— Deine Zeit wird kommen, Feuergeist… — ці слова виринули з вируючого океану вогню і грому, до неймовірності загостривши всі почуття Брідж. Тепер вона більше не тонула — вона здіймалася над цією палаючою безоднею, вільна та сильна…

Коли вона розплющила очі, відсік був повний людей. Бріджит усе ще стояла, притулившись до переділки, навпроти розкритої «домовини» Мілоша Вукміра. Матриця номерів на люках камер несподівано чітко проступила між розмитими людськими силуетами: 6, 626, 070, 15, 10–34… Поступово чіткості набули й фігури — четверо чи п’ятеро офіцерів СФБ, серед них Іва Боген, тіснилися у відсіку, намагаючись триматися якомога далі від обвугленого тіла на підлозі.

— Що відбувається? — несамохіть спитала О’Шонессі, відчуваючи себе чужорідним елементом у цьому складному патерні. — Лейтенанте, що се означає?

Боген, що й до того не зводила з неї очей, декілька секунд тільки ошелешено й незмигно витріщалася. Поступово Бріджит усвідомила, що й інші так само дивляться на неї. Всі офіцери у маленькому відсіку просто стояли і дивилися на неї. Напружено. З тривожним острахом.

— Що відбувається? — повторила вона, струснувши головою.

Дивно — біль зовсім не відчувався. І гаряча пульсуюча пляма в потилиці наче зовсім розчинилася. Біль не зачаївся, а зник — цілком і повністю.

— Викликано інспекторів, — промовила нарешті Боген. — Вас наказано утримувати до їхнього прибуття.

— Утримувати? На яких підставах? Що за божевілля тут коїться?

Інші ФБшники лише витріщалися, мовчазні й напружені. Тільки тепер Брідж помітила, що всі вони тримають в руках зброю. Боген хитнула головою. Досі вона жодного разу не кліпнула.

— Вам висунуто підозру у вбивстві Мілоша Вукміра. У ритуальному вбивстві.

У Брідж перехопило подих. Шок, у який її вкинули ці слова, прокотився по ній холодною хвилею, повертаючи відчуття власного тіла. З подивом вона опустила погляд на руки.

У них вона тримала розгорнутий записник Майлза Богена.

Біль повернувся раптовою, накрив її всепоглинаючою хвилею. В голові Брідж запаморочилося, вона хитнулася, зігнулась, і її знудило просто на розгорнуті сторінки записника.

IX

— Post tenebras lux, Schwester, — приглушений голос змусив Бріджит здригнутися. Вона різко підвела голову — та лишень вдарилася лобом об віко своєї домовини. Камера лишалася зачиненою. Простір об’ємом трохи більше кубічного метра знов занурився у тишу. Нутрощі неначе намотувало на масивний вал, вкритий гострими шпичаками, що неспішно обертався.

— Hörst du mich? — наполягав голос.

— Doch! — спроба заговорити викликала новий напад нудоти. — Lass mich raus!

— Nein. Hor mir gut zu, — той, хто говорив, здається, нахилився ближче до люка камери, але навіть так Брідж не могла розпізнати, чоловічий то був голос чи жіночий. — Камери спостереження в коридорі А-18 та відсіках з третього по сьомий під час інциденту не працювали…

Раптовий перехід на низьку мову дещо збентежив Бріджит, але вона не встигла зауважити цього, бо невідомий поспіхом вів далі.

— …кажуть, то був плановий ремонт кабельних систем. Так воно чи ні, але перетворений тобою на смолоскип єретик устиг завдати клопоту. Хтось викрав його з моргу, можеш уявити?

— Was wird mit mir passieren? — урвала його О’Шонессі.

— Ich weiß es nicht. Niemand weiß es, auch Kemidof nicht. Es ist jetzt egal. Hör mir gut zu, denn die Zeit ist kurz. Ich werde die Tür aufschließen, damit Sie gehen können, wenn der Alarm ausgelöst wird. Verstehst du mich?

Гарячий клубок підкотився до горлянки, великий і важкий, перехопивши подих. На очах виступили сльози, гупання пульсу у вухах стало оглушливим.

— Verstehst du mich? — і далі наполягав голос.

Долаючи нудоту, Бріджит розчепила стиснені в спазмі зуби:

— Ja.

Тиша. Важка, в’язка, наче гудрон. Він пішов. Голос пішов. Але перед тим — принаймні так їй здалося — тихо клацнув замок. Бріджит завмерла, відчуваючи, як тисячі голок впиваються у її долоні та стопи, вимагаючи негайної дії. Знадобилося неймовірне зусилля, аби не вирватися з темної домовини просто негайно, одним-єдиним панічним рухом.

«Ні, се не може бути насправді. Хто годен вчинити таке? Хто здатен пройти до буцегарні СФБ і відчинити одну з камер? Се пастка. Провокація. Вони не