Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

лихого. Він потягнувся назад і зняв зі стіни предмет, який із вигляду скидався на флягу. Ренсом зауважив, що до нього прикріплено довгу гнучку трубку.

— Вдихни, — сказав сорн, вкладаючи предмет йому до рук. — Коли сюди потрапляють гроси, їм це також потрібно.

Ренсом послухав поради, і йому відразу стало значно краще. Дихалося легше, в грудях перестало колоти, а в скронях — стугоніти. Сорн і освітлена печера, які досі розпливалися в нього перед очима, набули чітких обрисів.

— Кисень? — здогадався Ренсом. Втім, для сорна це англійське слово, ясна річ, не означало нічого. Тоді він запитав:

— Тебе звуть Оґрей?

— Так, — відказав сорн. — А тебе?

— Така істота, як я, називається «людина», гроси називають мене «люгдина». Але моє ім’я — Ренсом.

— Лю-ди-на… Рен-сум… — повторив сорн. Ренсом зауважив, що говорив він інакше, ніж гроси; у його мові не було й натяку на всюдисуще гросське «г» на початку складу.

Сорн сидів, впираючись своїми подовгастими, клинуватими сідницями до долівки і притягнувши ноги до тулуба. Сидячи в такій позі, людина могла б покласти підборіддя собі на коліна, та сорнові ноги були для цього явно задовгі, і він звісив голову між колінами — вони стирчали високо над плечима й на перший погляд нагадували велетенські, просто-таки карикатурні вуха, — а підборіддям (або порослим бородою, або подвійним — краще розгледіти у мерехтливому світлі вогнища було годі) торкався випнутих грудей. Тіло сорна мало кремово-білий відтінок; здавалося, його аж до кісточок вкривала якась м’яка одежа, що відбивала світло. Придивившись до худорлявих, тендітних гомілок — вони були найближче, — Ренсом збагнув, що це, либонь, природний покрив, схожий радше на пір’я, ніж на хутро; далебі, майже достеменно пташине пір’я. Загалом, істота виявилася зблизька зовсім не такою страшною, як уявлялося Ренсомові спочатку, ба навіть трохи нижчою на зріст. Правда, до обличчя треба було звикнути: надміру довговиде й безбарвне, з ніби застиглим врочистим виразом, це нелюдське обличчя надто вже неприємно нагадувало людські риси. Як і в усіх великих істот, очі сорна видавалися непропорційно маленькими. Проте в цілому він справляв враження швидше гротескне, ніж жахливе, й відтак у Ренсомовій свідомості початкове уявлення про сорнів як про примарних велетнів почало змінюватися на образ такого собі незграбного та вайлуватого домовика.

— Ти, мабуть, голодний, коротуне, — мовив сорн.

Позаяк Ренсом не заперечував, господар якось дивно, по-павучому, підвівся і став дибати туди й сюди по печері, а за ним невідлучно бігала підстрибом химерна, тонка тінь. Окрім звичної для Малакандри рослинної їжі та міцного напою, він запропонував гостеві шмат якоїсь гладкої, коричневої речовини. Оглянувши її, понюхавши та скуштувавши, Ренсом з радісним здивуванням з’ясував, що вона дуже нагадує сир, і поцікавився, що це таке.

Сорн заходився докладно пояснювати, що самки деяких тварин виділяють особливу рідину, якою годують своїх дітей; далі, без сумніву, він узявся б до не менш ретельного опису процесів доїння і виготовлення сиру, та Ренсом його перебив:

— Так, так, ми на Землі робимо те саме. А яких тварин ви використовуєте?

— Це такі жовті тварини з довгою шиєю. Вони живляться пагінням в лісах у гандраміті. Підлітки, які ще не навчилися робити нічого іншого, зранку гонять їх донизу і пасуть там, а перед смерком приганяють назад і розташовують на ніч у печерах.

Спершу думка про те, що сорни, виявляється, — звичайні пастухи, здалася Ренсомові втішною, та потім він згадав, що гомерівський циклоп теж займався цим ремеслом.

— Здається, я бачив одного з ваших за цією працею, — сказав він. — Але як же тоді гроси — невже вони дозволяють вам спустошувати свої ліси?

— А чому б і ні?

— Ви правите тросами?

— Ними править Оярса.

— А вами хто править?

— Оярса.

— Але ж ви знаєте більше за гросів?

— Гроси знаються тільки на поезії, збиранні молюсків та вирощуванні рослин. Більше вони не знають нічого.

— А Оярса теж сорн?

— Та ні, коротуне. Я ж сказав тобі, що він править усіма нау, — так він вимовляв слово «гнау», — й узагалі цілою Малакандрою.

— Я так і не зрозумів, хто такий цей Оярса. Розкажи мені більше про нього, — попросив Ренсом.

— Оярса, як і подібні на нього, не може померти і мати дітей, — почав сорн. — Коли було створено Малакандру, його поставили керувати нею. Тіло у нього зовсім не таке, як у мене чи в тебе; через нього проходить світло і його важко побачити.

— Як елділа?

— Так, він найбільший із усіх елділів, які можуть перебувати на тій чи іншій гандрі.

— Хто такі ці елділи?

— Невже ти хочеш сказати, коротуне, що у вашому світі немає елділів?

— Наскільки мені відомо, немає. Але хто такі елділи і чому я їх не бачу? Вони що, не мають тіл?

— Звісно, що мають. Є чимало тіл, яких ти не бачиш. Очі кожної тварини бачать одне і не бачать іншого. Хіба ви на Тулкандрі не знаєте, що існують різні види тіл?

Ренсом спробував переповісти сорнові земні уявлення про взаємодію твердих речовин, рідин і газів. Той слухав надзвичайно уважно й урешті-решт відповів:

— Усе це не зовсім так, як ти кажеш. Тіло — це рух. За однієї швидкості ти відчуваєш запах, за іншої — чуєш звук, за ще іншої — щось бачиш. А буває така швидкість, за якої тіло не має ні запаху, ні звуку, ні видимих обрисів. Проте зверни увагу, коротуне, на те, що крайнощі сходяться.

— Що ти хочеш сказати?

— Якщо рух стане швидшим, то тіло, яке рухається, опиниться у двох різних місцях майже одночасно.

— Так, це правда.

— Але якщо рух стане ще швидшим… — це важко пояснити, бо ти не знаєш багатьох слів, — розумієш, коротуне, якщо він ставатиме щораз швидшим і швидшим, то кінець кінцем тіло, яке рухається, опиниться всюди відразу.

— Здається, я розумію.

— Отже, це і є найдовершеніше з усіх тіл — таке швидке, що стає фактично нерухомим, і таке досконале, що перестає бути власне тілом. Та ми про це не говоритимемо. Почнімо краще з простіших речей, коротуне. Найшвидше з того, що ми можемо осягнути своїми чуттями, — це світло. Насправді ми бачимо не світло, а повільніші тіла, які воно освітлює, тож світло знаходиться на межі, за якою тіла вже надто швидкі для того, щоб ми могли їх сприймати. Тіло ж елділа — це рух швидкий, наче світло; можна сказати, що його тіло складається зі світла, але для самого елділа «світло» — це щось зовсім інше, ще швидший рух, якого ми взагалі не зауважуємо, натомість наше «світло» для нього схоже радше на