Читати книгу - "Не повертай мене, Джулія Рейвен"

Глава 10.1.

Мія

— Ян, які проблеми? — чомусь шепочу і розгублено озираюсь. Я похапцем надягаю ліфчик, поправляю трусики і доторкнувшись до внутрішньої поверхні стегна, розумію, що саме він мав на увазі під тією реплікою.

— Ти що, в мене кінчив? — не підбираючи виразів, гнівно вигукую. 

Ні. Не вірю. Не можна ж бути таким недалеким у плані контрацепції.

— Мія, вибач, — Ян бурмоче з незвично винними нотками в голосі, — трохи захопився…

— Захопився? Захопився?! — з горла виривається якийсь сиплий смішок. — Тепер це так називається?

— Мія, послухай...

— Мені не можна вагітніти! — кричу, але тут же затинаюся, розуміючи, що бовкнула зайвого. — Гаразд, забий. Неважливо, — белькочу примітивні фразочки, аби він не став розпитувати.

Опускаюся на землю, навпомацки шукаю штани та футболку і, схопивши їх в оберемок, мчусь подалі від Яна. Судячи з важкого дихання за спиною, він у темряві кинувся за мною.

Єдина тема, яка може вивести мене з себе — це діти. Будь-яка згадка чи докір ними, і я не контролюю себе, від слова зовсім. 

Я не пережила тоді гіркоти втрати дитини. Мені навіть поділитися було ні з ким. 

Весь біль і невисловлений жаль я зберігала в собі довгі місяці. Довгі місяці, які живцем пожирали мою поранену душу. І щоразу ворушачи спогади, я ненавмисно перетворюю їх на тригер моєї агресії. І зриваюся.

— Мія, стривай, — Ян наздоганяє мене і перехоплює за лікоть, не дозволяючи втекти. — Ти чимось серйозним хворієш? Тому тобі не можна вагітніти? Чи ти боїшся, що я тобі не підходжу? — вкрадливо питає він, а мене розриває від обурення.

І це все, що його хвилює?

— Так, Ян, ти маєш рацію. Хворію. Хворобою «притягни чергового мудака у своє життя».

— Мія, якщо що, я готовий понести відповідальність…

— Та відпусти ти мене, — вириваюся з його своєрідного капкана. Але Ян не намагається мене більше втримати, — теж мені відповідальний знайшовся.

Не встигаю зробити і кілька кроків, як яскрава смужка світла від ліхтаря боляче врізається в очі, і я злякано завмираю.

У розбавлену шелестом листя тишу увірвався сердитий голос Ніка:

— Ви чого кричите?

— Тебе забули спитати! — невдоволено відгукується позаду Ян.

А я намагаюся навіть не дихати, щоби не привернути зайвої уваги до неприкритих ділянок тіла. 

Але на жаль. Успіх і я — полярні поняття. Мені не може так пощастити.

— Мія, а ти чого в одній білизні? — недоречно помічає Нік, попутно заливаючись сміхом. — Тільки не кажіть, що ви… ви серйозно? — Нік награно приклав долоню до губ і осудливо поцокав.

Відповідати я не поспішала. Потік бентежних питань неприємно обпік мої щоки і змусив опустити погляд від сорому. 

Боже, як ніяково!

— Нік, заткнися! — несподівано гаркнув за спиною Ян. — Це ніфіга не смішно!

— Так, здивували ви мене, — давлячись від реготу, Нік продовжував жартувати над нами, — ви так стрес знімали?

— Нік, блд, закрийся! — з особливою люттю гаркнув Ян, наблизившись до брата.

Він міцно стиснув кулаки, і мені здалося, що зараз вдарить Ніка.

— Це не твоя справа.

— Сподіваюся, хоч племінників мені не встигли наробити?

Уїдливий підкол різанув по натягнутих нервах, але скипіти мені не дає Ян:

— Мія, йди до будинку, — ласкаво просить він, повертаючись до мене і підштовхуючи вперед, — відпочивай. Ми самі розберемося.

А я полегшено видихаю і зриваюся з місця, ніби тільки й чекала на ці слова. Хоча я до чортиків зла на Яна, але як же приємно, коли за тебе є кому заступитися. 

І коли чоловік використовує свій тестостерон не проти тебе, а для твого захисту. 

Без зайвих суперечок я попленталася в будинок. 

Швидко натягла штани, футболку і навпомацки знайшла в кімнаті вільне ліжко. Не розстилаючи її, я прямо в одязі вмостилася зверху.

Мирне сопіння Емми збоку заспокоювало, але заснути відразу не вдалося. Мені заважала тиха лайка, що долинала з двору.

Ян дуже емоційно сперечався про щось із Ніком. Кілька разів до моїх вух долинуло «Мія», але розібрати про що саме вони говорять, я не змогла. Та й не дуже хотілося. Мені своїх проблем вистачає. 

Найближча аптека знаходиться за десятки кілометрів по вибоїстій дорозі. Але й потикатися до районного центру зараз — небезпечно. Артем тільки й чекає, щоб я десь засвітилася. Що ж робити?

Втома після пережитої погоні та несподіваного секс-марафону виявляються сильнішими і витісняють мої панічні висновки на другий план. Подумаю про це завтра.

Солодко позіхнувши, я скрутилася калачиком.

Не знаю скільки часу пройшло, але стомлена свідомість здалася огортаючій її приємній дрімоті.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍