Читати книгу - "Мій любий попутник, Інна Земець"

Глава 13

           

Ця неймовірна дівчина вміє дивувати. Я лежав вирячивши на неї очі і сутужно намагався видобути з себе хоч щось, але уявлення не мав що сказати. Я зараз навіть вже не розумів, навіщо взагалі відправив їй те повідомлення. За ці дні ж нічого не змінилось! Завтра виписка і повернення додому. Поки я збирав думки, вона підсунула стільця якомога ближче і сіла навпроти мене.

– Мабуть, ти не сподівався, що твій «терапевт» поруч.

– Так, це величезна несподіванка, - щиро погодився я.

Дара щедро подарувала мені довгу паузу, розповідаючи де була і яким чином тут опинилась. І я знову вловив це відчуття, коли довкола ніби стає світліше, коли хочеться сміятись і забути про все за межами цього моменту. Після її несподіваного візиту рік тому, я іноді згадував цю незбагненну пристрасну дівчину. Їй тоді потрібна була одна ніч безмежної свободи, а я радо не відмовив нам обом у цьому задоволенні. Все було шалено і закінчилось просто. Принаймні, для мене - вона не була схожа на жінку, яка просто йде з ранку забуваючи про все. Я відчував, що це спонтанне рішення не було для неї простим і зробив все, щоб вона не пожалкувала про нього. Чорт забирай, ніхто з нас тоді не програв! Вранці вона пішла і я продовжив звичне життя, не відчуваючи великого суму. Чи хотів побачитись знову? Якби ще раз несподівано завітала – привітав так само радо як і минулого разу. Та все ж не жалкував, що історія скінчилась, до того, як стають потрібні незручні слова та неправдиві обіцянки. Я звик не заводити обтяжливих стосунків, мені вистачило року подружнього життя ще в юності. Спочатку – кайф гормонального сплеску, потім - нудні розмови, які не хочеш підтримувати і звички, яких один у одному не помічали раніше, а тепер насилу терпимо. А далі – сварки, звинувачення, сльози і ось ти вже козел, а вона ображена колишня дружина. Ні, чистий секс – це чесно і просто. Та тепер я дивився на її усміхнене обличчя і відчував, що хочу більше. Більше ніж маю право чекати і можу дати. Оповідь Дари добігла кінця, вона зробила невелику паузу і уважно подивилась мені у вічі.

– А у тебе все за планом, завтра додому?

– Так, повертаюсь до себе.

– То все, інших лікувальних планів нема?

– Ніяких, Дара. Мене тут підготували до життя в нових реаліях, але це все.

Вона мовчала. Я розумів – її делікатність сильніша за цікавість.

– Відтепер я повинен просто підтримувати фізичну форму та поліпшувати навички водіння свого нового транспортного засобу.

– А ти розглядав можливість лікування за кордоном?

– Розглядав, але пропозиції які отримав для мене неприйнятні.

– З фінансових міркувань?

– Ні, з інших причин. Мене не влаштовують прогнози, шанси на одужання невеликі.

– І не існує способів збільшити свої шанси на успіх? Можливо існують якісь додаткові процедури, курси лікування, або що.

А вона не з тих хто здається. Її ентузіазм був мені приємний, та ще і трохи болючий.

– Дара, в цих статистичних забавках немає сенсу. Комбінацій прогнозів в процентних співвідношеннях незліченна кількість. Можливо, результатом запропонованої операції, стане таке ж велике «нічого», яке маю зараз. Але цілком імовірно, що замість покращення фізичного стану, в результаті станеться погіршення всіх життєвих функцій. Жодна клініка не може виключити такого розвитку подій. І ці обставини завжди будуть незмінними. Зрештою, все завжди зводиться до простої формули: або так або ні, а я не погоджусь на проведення операції, де проти будь якого відсотку успіху, маю бодай один шанс отримати повний параліч. Я раціоналіст та цілком адекватно оцінюю ризики. Життя за сценарієм фільму «Недоторкані» мене не надихає. Просто прийняти реальність і жити далі – з цим я впораюсь. Тож, якщо все звести до простого запитання «чи є інші варіанти?» - для мене їх не існує.

Вона нічим не виказала своїх емоцій, просто кивнула і ледь помітно усміхнулась.

– Тоді дай вгадаю, найняв якудзу для підтримки фізичної форми?

– Вгадала, - навзаєм усміхнувся я. - Він таки профі – домовився, щоб приїздив.

– А чого сам до нього не схотів їздити?

– Мені на своїй території це зручніше, не хочу мотатись туди-сюди, - відповів я замовчуючи деталі, про які не хотів говорити навіть сам із собою.

От і все, не лишилось нічого, все сказано – відверто і ясно. І наставав час прощатись. Вдруге. Я не маю права пропонувати дружбу, обтяжуючи її своєю потребою у спілкуванні. А більше – пропозицій немає. Та й хто мені сказав, що їй це взагалі цікаво? І вона не самотня.

– Ти дуже мені допомогла пережити останні тижні в лікарні і я за це щиро тобі вдячний. Твої історії мене тішитимуть ще довго – їх важко забути, - я все ще усміхався, та радості не відчував.

– У мене вдача втрапляти в пригоди, мабуть скоро нових буде повно, - засміялась вона.

– Шкода, що їх не знатиму.

– А що заважатиме нашому спілкуванню?

Мені все більше здавалося, що я виправдовуюсь через відсутність бажання зробити щось просте і легке. 

– Своє насичене життя, повно справ та обов’язків – це буде складно.

– Це ти про мене чи про себе? Мені здавалось, що за бажання іноді можна писати одне одному. Та набиватись в друзі не буду, як скажеш.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍