Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

8 (2)

…Іншим, здавалось, тільки того й треба було, що погнати Настю з кадру, бо за нами одразу ж вилаштувалась черга. За півгодини, що ми чекали відкриття театру, перефотографуватись встиг мало не весь клас. Та фотосесія не могла тривати вічно; окрім гарних кадрів ми все ще хотіли отримати якісь реальні спогади.

Звична шкільна метушня наздогнала вже тоді, коли ми зайшли до будівлі театру і опинились в коридорі. Класна керівниця взялась розбивати нас по парах, і я незчулась, як опинилась в хвості, ще й під руку з іншою дівчиною.

Виходити так не хотілось зовсім. Я обережно вивільнила долоню і відступила на півкроку в сторону, тримаючи дистанцію.

– Що таке? – миттю сполошилась Аліна Петрівна. – Любаво, стань в стрій, будь ласка. Ми ж маємо вийти гарно!

– Чому гарно – обов’язково парами? – похмуро поцікавилась я. – Ми могли б вийти кожен окремо, ми, зрештою, випускники, і в кожного своя історія.

– Бо парами гарніше і швидше, – стояла на своєму вчителька. – Ти ж не хочеш, аби через тебе всі інші стояли та чекали, бо тільки тебе щось не влаштовує?

– А мене теж не влаштовує, – вліз Андрій. – Любава у нас відмінниця, чому її в хвіст. Хай йде зі мною. Ми з Лізкою разом виглядаємо, як кінь і собака.

– Це ти мене собакою обізвав?! – обурилась Ліза.

Найнижча дівчина в класі, вона ледь-ледь сягала Андрієві до плеча.

– Тоді давай я з тобою стану, – спробувала пролізти наперед Настя.

– Ото вже ні! Я тобі не довіряю, в мене досі нога болить. Хочу з Любавою.

Клас вибухнув обуренням. Виявилось, що у кожного є свої побажання, хтось вже зустрічається, хтось розійшовся… Всі сварились, обмінювались невдоволеннями, кололи один одного зауваженнями, а винною в очах Аліни Петрівни все одно була я.

– Досить! Досить! – гаркнула вчителька, згадуючи, що добряче вміє кричати. – Перестаньте, що ви як малі діти! Буде так, як я сказала!

– Не буде! – відповів хтось їй. – Бо ми вже дорослі.

– Чого б то ми мали слухатись?!

Раптово стало зрозуміло, що школа справді лишилась позаду, і зараз кожен може робити все, що захоче. Мене проштовхнули вперед, і я незчулась, як опинилась під руку з Андрієм; попереду стояла з іншим хлопцем Настя і аж шипіла від злості, якби вона була драконом, то видихала б зараз хмарки диму, безмежно люта та ображена на весь світ.

Сердитішою за Настю виявилась тільки Аліна Петрівна. Вона кидала на мене такі лихі погляди, ніби прагнула знищити просто тут, на місці. Та, зрештою, я була не одна, хто заслужив її злість; здавалось, жінка проклинала увесь свій клас.

– Діточки, – пробурмотіла вона. – Весь настрій спаскудили, так важко було поводитись нормально… Невже не здатні спокійно робити те, що їм сказано?

Здається, були таки не здатні, бо ніхто не став вибачатись перед Аліною Петрівною. Вона вмить розгубила своїх улюбленців; кожен мав щось лихе проти жінки на думці.

А вона ж вважала себе ідеальною!

Зрештою ми всі затихли. Заграла урочиста музика, інші класи, що шикувались куди спокійніше, потягнулись до зали.

Ми заходили третіми, останніми. Андрій помітно шкутильгав, і це радше він спирався на мене, аніж я на нього, проте все одно такій парі я була рада. Це принаймні нормально виглядає! І сам хлопець ставився до мене нормально, чи не єдиний з усього класу, як виявилось.

В театрі було три ряди, і нам дістався крайній правий. Він був значно вужчий за середній, де двох рядів вистачило, щоб всіх розсадити; з нашої сторони крісла були скріплені рядами по троє. Я опинилась посередині в першому ряду, справа був Андрій, зліва – Настя, ніби моє особисте прокляття на цьому випускному.

Розпочинався концерт. Заспівали пісню першокласники, потім вийшла директорка для урочистого вручення атестатів.

– Пфе, – почула я фиркання Насті. – Ти тільки подивись, як вона вдягнена. Мов та тумбочка. І сідниці от-от випадуть з-під сукні, – вона кивнула в бік однієї з випускниць.

Я здивовано заморгала.

– Це ти до мене кажеш?

– Так, – знизала плечима однокласниця. – А що такого? В тебе є смак, в неї – нема, чому б нам це з тобою не обговорити?

– Дійсно, – осміхнулась я. – Чому б. Ти, здається, проклинала мене ще вчора. Та де там. Ще півгодини тому.

Настя закотила очі.

– Ну, бо це була природня конкуренція в класі.

– А що, тепер її вже нема?

Дівчина осміхнулась.

– А тепер вже немає класу, – пояснила вона, – тож нащо нам з тобою конкурувати? Крім того, не з Андрієм ж мені обговорювати цю жахливу сукню.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍