Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

8 (3)

Я була вражена. Що це таке? Спроба продемонструвати нормальне ставлення? Але навіщо? Логіка Насті не вписувалась в мою картину світу. Для неї ж це було цілком нормальним. Вона глянула на мене так, ніби взагалі не розуміла причин обурення.

– Чого мовчиш?

– Думаю, як важко буває жити в королівстві кривих дзеркал, – неохоче відповіла я. – Коли ти вважаєш, ніби розумієш хоч що-небудь, а потім моргаєш, і виявляється, що все геть інакше.

– Про що це ти? – здивовано заморгала Настя.

– Про бойкот. Про те, що ти влаштувала. Невже ти вважаєш, що через це справді можна ось так, в одну мить переступити, ніби нічого й не трапилось?

– Так, – щиро відповіла вона. – Я ж тобі вже сказала, все, що було в класі, лишається там. Попереду доросле життя, і там, знаєш, у мене інші пріоритети. Чого мені з тобою гризтись? Навряд чи ми підемо в одну сферу. А допомогти одна одній в майбутньому могли б.

Я зітхнула. Якось в одну мить навіть злість на Настю кудись поділась, лишилось тільки тотальне розчарування і… Роздратування. Все в неї так просто, так легко і зрозуміло, вона вже все визначила і розподілила – ідеально!

– Знаєш, – озвалась я спокійно, – ти справді маєш цікавий погляд на життя, Настю. Можливо, він навіть приносить вигоду. Є тільки одна проблема, те, що не вписується в твої плани і не дозволить все провернути саме так, як ти захочеш. Ти не враховуєш, що люди – не картонні фігурки, які можна переставляти на ігровому полі. Вони теж мають свої інтереси. Так от, ти в мої інтереси не входиш, ясно?

Здається, Настя не чекала такої прямої відповіді. Вона розраховувала на що завгодно, тільки не на щирі, прямі слова про те, що спілкування з нею вже лежить поза межами кола моїх інтересів. Я ж дивилась на дівчину цілком байдуже. Після її заяви все перегоріло. Люди мають бути корисними, от що вона вважає. Хіба буде дивним, якщо я відповім їй тим самим?

– Як так? – моргнула вона.

– Ну, ось так. Ти не здаєшся мені ані надійною, ані цікавою, – щиро заявила я. – Так, Настю, в класі ти була беззаперечною лідеркою, з тобою багато хто хотів спілкуватись. Можливо, я також, але у нас не виходило – і я обрала інший шлях. Тепер у нас, як ти сама сказала, нема причин конкурувати, але причин дружини я теж не бачу.

– І ти не думаєш, що я можу стати успішною і тобі знадобитись?

– Я думаю, що мені нема діла до твого успіху, Настю, а тобі не має бути діла до мого. Ми ж з тобою навіть ніколи не дружили. Ну, максимум в п’ятому класі.

– А ти цинічна, – мені здалось, в словах Насті промайнула повага.

– Дякую за комплімент.

Вона явно не вважала це компліментом, але я була собою задоволена. Настя вважала, що може вчиняти зі мною так, ніби я – лялька, яку можна кидати, а потім підбирати? Так не вийде. Хай я справді стану цинічна, можливо, ось ці останні дні перед випуском були покликані мене саме такою зробити.

Прийшла черга для нашого класу. Андрій подав мені руку, допомагаючи встати, і повів на сцену, хоча, здається, домовлявся з кимось іншим. Може, навіть з Настею. Той порядок, в якому ми мали шикуватись на сцені, змінився, і я виявила, що стою майже в самому центрі, бо, власне, мене туди й завели. Що ж, не так вже й погано.

Заклацала камера. Свят, перехопивши мій погляд, прихильно махнув мені рукою, і я щиро всміхнулась. Вийшло вдало і саме потрапило у кадр, ще й здавалось, ніби я так реагую на приємні слова директриси.

Вона по черзі викликала кожного, вручала атестат, говорила теплі слова. Ще й якісь грамоти давала тим, хто чимось відзначився. У мене їх виявилась ціла пачка, так би мовити, за заслуги перед школою, і я притиснула всі ці нагороди до грудей. В майбутньому вони, напевне, не матимуть жодного значення, як і золота медаль, що її повішали мені на шию.

В класі нас було не дуже багато, але процедура виявилась все одно тривалою. Я видихнула з полегшенням, коли нарешті треба було сходити зі сцени, і ледь не впала. Знов клацнула фотокамера, я ще подумала, що Свят знущається, ловлячи такі кадри, а тоді – опинилась в його обіймах.

То це його помічник збирає колекцію недоречностей!

Свят підхопив мене на руки, притримав на секунду, перш ніж спустити на землю.

– Ти найкрасивіша тут, – прошепотів він, перш ніж відступити. – Ні. Ти найкрасивіша в усьому світі.

Я зайняла місце серед однокласників, знов побачила сердиту Настю, що сопіла в мій бік, мов той ображений дракон, напевне, переваривши мої слова.

Мені було плювати.

Від компліменту Свята було так тепло і прекрасно, що мене вже не хвилювали мої однокласники. Вони моє минуле, а він, я сподівалась, моє майбутнє.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍