Читати книгу - "Серденько Змія, Віолетта Котова"

Глава 11.2

Юля

 Можливо, хтось би сказав, що я слабка, що не можна так відверто оголошувати про свої почуття до іншої людини, десь читала, що це слабкість. Аналізуючи наш випадок, так не вважала, бо вперше бачила такі прозорі та щирі почуття, якими яскраво іскрився Олег до мене. Він точно не очікував почути від мене освідчення, здалося, що й не повірив почутому, бо застиг на місці, навіть дихати боявся, не те щоб поворухнутися. Тому я вирішила перехопити ініціативу в свої руки,  підійшла близько, поклала долоні на міцні чоловічі груди, підняла голову, бо він значно мене вищий.

- Хочу бути з тобою, попри все. – поклала голову на груди, а він видихнув зі свистом, нарешті заворушився, вклав руки мені на спину, обіймаючи.

- Не віриться… - шепотів між короткими цілунками в маківку. – Ти зробила мене щасливою людиною, ти моя доля. Я раніше не вірив у кохання з першого погляду, а воно існує, тепер я знаю точно.

- Але ж не з першого. – всміхнулась у відповідь. – На війні ми зустрілись не вперше.

- З першого, але це треба вміти розпізнати, зрозуміти свої почуття, навіть повірити. Ти була дівчиною мого найкращого друга, я б ніколи не посмів полізти до тебе, жив своїм життям, роботою…

- Сім’єю…

- Точніше буде, якщо сказати дочкою, бо з дружиною вже давно зв’язок загублено. Це вже інша розмова, давай не будемо сьогодні про неї згадувати. Я обов’язково тобі все розкажу, тільки коли буде більше часу, не хочу зараз псувати момент.

- Все так погано?

- Все так, як повинно бути. Ти все зібрала?

- Так, а звідки ти взагалі дізнався, що я сьогодні їду?

- В мене є свої канали постачання інформації. – підморгнув одним оком. – То поїхали?

- Куди? – я розгубилась.

- Як куди? Відвезу тебе додому, не дарма ж я у Сергія забрав машину. – Олег підняв мою валізу та сумку. – Ходімо. – послухавшись, я пішла за ним.

- Хто такий Сергій? – спитала з цікавості.

- О! Це один дуже хороший чоловік. Я вас обов’язково познайомлю.

- Справді?! – мені подобалось, що Олег не має мети ховати наші стосунки, які хоч і тільки почалися, але для мене вже стали найсерйознішими, з тих, в яких я коли-небудь перебувала.

- Так! – ми вийшли на вулицю, Олег одразу вхопив мою долоню та переплів наші пальці разом. – В нього ще є прекрасна дружина і дитина.

- А зі своєю донькою мене теж познайомиш?! – слова вирвалися несподівано, стали своєрідною перевіркою. Не варто було зараз цього питати, бо Олег різко зупинився, подивився на мене якось дивно.

- Звісно! І дуже сподіваюся, що ви знайдете спільну мову, бо ви дві найцінніші людини для мене.

 Я зітхнула з полегшенням, його відповідь мене більше ніж влаштувала. Зараз намагалася більше не думати про інше, існували лише ми вдвох. Простір у салоні машини в якій ми їхали додому, звузився до нашого маленького, спільного на двох всесвіту. Мені дуже кортіло дізнатися про його подальші плани після приїзду, та я вагалася, не знала з якого боку підступити, як спитати, сиділа та розглядала свого коханого дуже уважно, запам’ятовувала кожну рису обличчя, кожен шрам на шкірі, татуювання, яке виглядало з-під рукава футболки. Олег сам перервав тишу та почав розмову, тепер я зрозуміла, чому він теж не наважувався, бо сказав мені те, чого я тепер дуже не хотіла, навіть боялася.

 Я думала про те, куди ми поїдемо, коли опинимось в столиці. Вагалась запросити його до себе, та вважала, що в його квартирі може перебувати дружина з донькою. Не розглядала інших варіантів, бо дуже кортіло провести з ним разом якомога більше часу. Мріяла про все, й звичайно хотіла близькості з ним, але ніколи б не наважилася про таке говорити в слух. Все виявилося інакше, Олег ошелешив мене новиною.

- Які в тебе плани на майбутнє? – дуже серйозно спитав він. Я не стала брехати, Тепер мої плани цілком залежали від наших стосунків, тому не мала точної відповіді.

- В наш час складно щось планувати. – почала говорити задумливо. – В мене були деякі думки, але… - він не витримав, перебив.

- Я сподіваюсь, ти ж не надумала повертатися туди, де вже ледь не втратила життя? – я змовчала, бо насправді такий намір мала, було зрозуміло, що ця війна не закінчиться так швидко, як хотілося б. Тому вважала, що в мене є час та шанс повернутися туди, де я, на мій погляд і мала бути. – Юль?! – Олег занервував, навіть зупинився на обочині дороги. – Що таке? Ти зібралася назад? – подивився на мене пронизливим поглядом.

- Ще не вирішила. Деякий час працюватиму в шпиталі сусідньої області, а потім подивимось.

- Як?! Серденько, не треба брехати, я ж розумію куди ти зібралася їхати звідти. А ми?

- Ці думки в мене були «до нас». Тепер я не знаю точно, що робитиму. Звісно буду працювати за фахом. Знаєш… Якщо в нас все вийде, то я згодна залишитись вдома! – натяк він зрозумів, бачила, як заблищали його очі, але відповідь озвучив зовсім не ту, яку я очікувала.

- Ніяких сумнівів, у нас все буде добре! – заявив впевнено. – Поки ти мене будеш чекати, я хотів би, щоб ти була вдома, або за кордоном, бо все ж таки небезпека зберігається.

- Що означає «поки ти мене будеш чекати»? – я ошаленіла від такої відповіді, бо справді розуміла про що каже Олег.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍