Читати книгу - "На землі кленового листу, Левко Лук'яненко"

конференції, пан Богдан Онищук видав стислий, але дуже добрий матеріал про Україну у вигляді журналу під назвою «Doing business in Ukraine».

На доказ того, що державність має вирішальне значення у справі інтересу світу до нації, можна навести такий приклад. Українець Іван Багряний у творі «Сад Гетсиманський» чудово змалював совітську в’язницю. Через багато років Солженіцин почав друкувати свої твори на ту ж тему. «Сад Гетсиманський» став відомий практично лише серед українців. Твори Солженіцина набули всесвітнього розголосу.

Ясна річ, у час публікації «Саду Гетсиманського» світ не дозрів до того, щоб почути правду про совітську комуністичну систему. Солженіцин прийшов у час, коли ґрунт уже був зораний. Проте факт, що цей автор належав до нації державної, відіграв величезну роль у широкому розголосі його творів.

Важливо не тільки те, що сказано, важливо, ким і коли сказано. Доброю ознакою в цій справі виявилася «Історія України» англійською мовою О. Субтельного. Наше посольство закупило партію його книжок, і ми їх дарували тим послам, котрі проявляли глибокий інтерес до України.

У світі існує п’ять-шість англомовних часописів, наприклад, американський «Форін ефеарс», канадський «Форін полісі», англійський «Економіст», що їх читають у всьому світі. Це журнали, де друкуються З. Бжезинський, Г. Кісинджер та інші люди такого інтелектуального калібру. Ці журнали читають люди, які формують у своїх державах політику або збираються її формувати: політична еліта й студенти, що мріють про політичну кар’єру в себе вдома або на дипломатичній ниві. Якщо засоби масової інформації щодень подають відомості про політичні зміни, то журнали аналізують глибинні причини, відкривають закономірності і пробують прогнозувати майбутній розвиток подій. Вони формують у своїх читачів ставлення до різних політичних систем і закладають політичну установку сприйняття одних і заперечення інших. Вони виробляють емоційно-оцінкові критерії, що їх людина потім застосовує при зустрічі з новою для неї країною чи новими фактами.

Ідеологи імперії за тривалий час і самі, і через найманих слуг заклали в голови провідних еліт основних держав світу багато штампів, кліше, міфів. Коли Радянський Союз розвалився і 15 колишніх колоній проголосили свою незалежність, чесні політики почали шукати логічного пояснення великих змін і прихильно сприйняли нові геополітичні обставини. Агентура після поразки ГКЧП і явного торжества націоналізму над російським шовінізмом причаїлася і чекала, що буде далі. Далі сталося звичне: демократична Росія продовжила імперську політику і, отже, продовжила користуватися послугами старої агентури. У новій Росії агентура знайшла старого замовника на інформацію і на газетні й журнальні статті. Про координованість журнальної агентури з одного центру свідчить той факт, що кілька разів у випадках важливих міжнародних подій, котрі так чи інакше стосувалися України, у різних країнах з’явилися майже одночасно антиукраїнські матеріали.

Що робити? Як захистити наші інтереси?

Виловити цю агентуру практично неможливо, бо люди вони загалом недурні і завжди зуміють пояснити появу своїх статей якимись зовнішніми обставинами, інтересом читачів до теми або пошуками істини чи особистими переконаннями. Частина таких антиукраїнських статей і справді з’являється з-під пера не платних агентів Москви, а від людей, яким ідеї марксизму і радянського комунізму так глибоко засіли в голову, що вони ще не вийшли з-під їхнього впливу і продовжують щиро вірити у велике історичне призначення Росії об’єднувати різні народи в спільному прогресивному русі до нового суспільства від старого капіталістичного з притаманними йому глибокими вадами. Платних агентів не вилікуєш від комунізму, а засліплених вилікує час і правдива інформація, яку вони раніше не мали чи упереджено відхиляли.

Оскільки неправильне уявлення про Україну у світі існує здебільшого не від злої упередженості, а від незнання проросійської дезінформації, то дуже важливо дати правдиву інформацію і подати світові правдиве тлумачення українського національного світосприймання і світобачення політичних традицій і національного розуміння геополітичного місця України на політичній карті Європи. Світові слід показати, що українці відновили свою державу і виходять на світову арену не для того, щоб перевернути дотеперішній європейський геополітичний порядок, а з метою утвердити себе за допомогою держави на своїх споконвічних етнічних землях, установити мирні й добросусідські взаємини зі своїми сусідами і почати тривалий процес подолання наслідків панування в Україні московських окупантів та відродити націю.

Для роботи у напрямі правдивого витлумачення чужинцям суті нової української держави я і почав добирати в Канаді вчених. Завдання складалося, по суті справи, з двох частин: по-перше, написання статей і, по-друге, їх публікації в кількох відповідних журналах.

В Оттаві у цій справі зустрівся з професором Богданом Боцюрківим, професором політичних наук Оттавського університету Теофілем Кісем, відомим юристом з Торонто Тернопольським, докторами наук канадського Інституту українських студій Альбертського університету, кількома вченими з Едмонтона, професором Любомиром Луцюком з Кінгстона.

У попередніх розмовах з ученими окреслювалося розуміння ідейних проблем, що їх можна буде поставити, і характер можливої тематики. Проблема друкування статей вимальовувалася як дуже складна справа: колективи згаданих журналів незалежні, мають свої політичні погляди й уподобання, замовляють статті відповідно до своїх планів і, як правило, відхиляють пропозиції сторонніх авторів. Я, однак, був переконаний, що коли за якусь справу береться багато розумних людей, то вони знаходять способи розв’язати будь-які завдання.

Після етапу попередніх розмов і розмірковувань мусив настати організаційний етап започаткування зв’язків для взаємного знайомства та попередніх консультацій щодо створення мінімально організованої групи для координації дій.

Я думав доручити цю секретарсько-організаційну роботу секретареві посольства з культури та інформації Борису Біляшівському, що невдовзі мав сюди приїхати.

Біляшівський приїхав. Я ввів його в суть справи, проте завантаженість посольства безпосередніми справами була така велика, що я не мав часу проконтролювати виконання доручення, і повернувся до нього за рік уже після від’їзду Біляшівського в Україну. А Біляшівський, виявляється, нічогісінько не зробив, і мені довелося самому поновлювати раніше налагоджені зв’язки. Провів серію зустрічей, в результаті яких справа дещо просунулася вперед. Професор Теофіл Кісь був готовий узяти на себе координацію творчості українських учених Франції й Німеччини і спробувати організувати друкування наших статей німецькою і французькою мовами. Роль координатора погодилася тимчасово взяти на себе професор Оттавського університету Ірина Макарик. 1993 року вона разом з кількома українськими вченими добилася створення у складі слов’янського відділу університету окремої української групи. Тепер, на її погляд, відкривалася чудова можливість для скликання наради українських учених для обговорення творчих планів і організаційних питань діяльності вчених у згаданому напрямі — їх можна було скликати на українське відділення до університету як на наукову нараду.

8 жовтня 1993 року на посаду першого секретаря посольства з культури й інформації прибув Євген Поліщук. Знайомлячи його зі службовими обов’язками,