Читати книгу - "Аліса в Дивокраї, Льюїс Керол"

другий вирушає.

— Як ви сказали, прошу? — промовила Аліса.

— Це не викликає поваги, коли просять, — зауважив Король.

— Я лише хотіла сказати, що не розумію, — пояснила Аліса. — Чому один має приходити, а другий — вирушати в путь?

— Я ж тобі пояснюю, — роздратовано повторив Король, — що мені треба двох гінців: приносити і відносити вісті. Один приносить, другий відносить.

Цієї миті прибув Гонець. Він дуже засапався і не міг вимовити ні слова, лише розмахував руками і робив Королю якісь страшні гримаси.

— Цій панночці подобається, що твоє ім’я починається з Г, — сказав Король, знайомлячи їх.

Він сподівався відвернути цим від себе увагу Гінця, але дарма. Гонець прибирав щодалі дивовижніші англосаксонські пози і несамовито поводив на всі боки своїми великими очима.

— Ти мене лякаєш! — скрикнув Король. — Мені млосно... Дай мені гусятини!

Алісі було дуже смішно, коли Гонець розкрив торбу, що висіла у нього через плече, і подав Королю хліб з гусятиною. Той жадібно проковт­нув його.

— Ще! — наказав Король.

— Залишився лише горох, — сказав Гонець, зазирнувши в торбу.

— Давай горох! — промимрив Король кволим голосом.

Аліса зраділа, побачивши, що після гороху Король помітно ожив.

— Горох дуже допомагає при непритомності, — зазначив Король, плямкаючи.

— Я гадала, що краще бризкати холодною водою, — зауважила Аліса, — або нюхати сіль.

— Я не сказав, що тільки горох допомагає, — відповів Король. — Я сказав, що горох дуже допомагає.

Проти цього Аліса не наважилася заперечувати.

— Кого ти обігнав на дорозі? — продовжував Король, простягаючи руку до Гінця, щоб узяти ще гороху.

— Нікого, — відповів Гонець.

— Цілком правильно, — підтвердив Король. — Ця панночка теж бачила його. Отже, ніхто, видко, ходить повільніше від тебе.

— Я стараюся щосили, — похмуро відповів Гонець, — і певен, що ніхто не ходить так швидко, як я.

— Він не може ходити так швидко, — зауважив Король, — інакше він прибув би сюди раніше від тебе. Ну, ти вже відсапався, тепер розкажи, що трапилося в місті.

— Я скажу пошепки, — промовив Гонець і приставив до рота руки трубою, нагинаючись до вуха Короля.

Аліса жалкувала з цього приводу, бо їй теж хотілося почути новини.

Та замість того, щоб говорити пошепки, Гонець закричав на весь голос:

— Вони знову завелися!

— Це так у тебе пошепки? — вигукнув бідолашний Король, що аж підскочив і затрусився. — Якщо ти дозволиш собі таке ще раз, ти в мене заробиш! У мене в голові гуде, наче після землетрусу!

«Занадто легкий землетрус!» — подумала Аліса.

— Хто завівся? — наважилася вона запитати.

— Хто ж іще, Лев та Одноріг, звичайно, — пояснив Король.

— Вони розпочали бійку за корону?

— Певна річ, — відповів Король. — І найкумедніше те, що корона весь час залишається у мене! Біжімо подивимося.

Усі побігли підтюпцем. Аліса на бігу повторювала про себе слова старої пісні:

Боролись за корону Лев і Одноріг,

Лев Однорога у місті переміг.

Несли їм люди всячину — хто хліб, а хто пиріг,

А той, хто був сміліший, гнав їх за поріг.

— Той... хто... перемагає... одержує корону? — ледве вимовила Аліса, бо від бігу їй перехоплювало подих.

— Ось тобі й на! Ні! — сказав Король. — Таке вигадаєш!

— Ох! Будьте милосердні! — благала захекана Аліса, пробігши ще деяку відстань. — Зупинімося хоч на хвилинку... щоб трохи відсапатися.

— Я достатньо милосердний, — відповів Король. — Але не моя це влада. Бачиш, хвилина пролітає страшенно швидко. Це все одно, що намагатися зупинити Хап-Хапа.

Аліса так захекалася, що вже не могла говорити. Вони мовчки бігли, доки не побачили великого натовпу, в центрі якого билися Лев та Одноріг. Вони здійняли таку куряву, що спершу Аліса не могла розпізнати, де Лев, а де Одноріг. Проте швидко їй вдалося розгледіти ріг Однорога.

Вони зупинилися неподалік від того місця, де стояв Гатта, другий гонець, і слідкував за боєм. В одній руці він тримав чашку чаю, в другій — шматок хліба з маслом.

— Він тільки-но вийшов з в’язниці і не встиг допити чай перед тим, як його ув’язнили, — пошепки пояснив Гейха Алісі. — А там дають лише черепашки устриць. Тому він, розумієш, дуже голодний і хоче пити. Як ти себе почуваєш, друже? — продовжував він, ніжно обіймаючи Гатту.

Гатта озирнувся і кивнув, продовжуючи жувати хліб з маслом.

— Тобі було добре у в’язниці, друже? — запитав його Гейха.

Гатта знову озирнувся, кілька сльозинок скотилося по його щоках, але він не сказав ні слова.

— Ти що, не вмієш говорити? — нетерпляче крикнув Гейха.

Але Гатта продовжував мовчки жувати, запиваючи чаєм.

— Та говори ж! — гримнув Король. — Як іде бій?

Гатта зробив відчайдушне зусилля і проковтнув великий шматок хліба з маслом.

— Бій проходить дуже добре, — відповів він, мало не вдавившись. — Кожен з них був збитий з ніг близько вісімдесяти семи разів.

— Тоді, мабуть, скоро принесуть білий та чорний хліб? — наважилася спитати Аліса.

— Його вже принесли, — пояснив Гатта. — Мені дали цей шматок звідти.

Цієї миті бійка припинилася. Лев та Одноріг посідали, задихані.

Король оголосив:

— Перерва на десять хвилин, щоб відновити сили!

Гейха і Гатта не гаючись почали розносити блюда з білим та чорним хлібом. Аліса взяла шматочок покуштувати, але хліб був дуже черствий.

— Не думаю, що вони будуть ще битися сього­дні, — звернувся Король до Гатти. — Піди і скажи, щоб починали бити в барабани.

Гатта пішов, стрибаючи, мов коник. Деякий час Аліса мовчки дивилася йому вслід. Раптом вона пожвавішала.

— Дивіться! Дивіться! — закричала вона, нетерпляче вказуючи пальчиком. — Он біжить Біла Королева! Вона вилетіла стрілою он з того лісу... Як швидко ці королеви вміють бігати!

— За нею, безперечно, хтось женеться, — зауважив Король, навіть не озираючись. — У цьому лісі повно ворогів.

— Хіба ви не побіжите їй на допомогу? — запитала Аліса, страшенно здивована тим, що він ставиться до цього так спокійно.

— Не варто! — відповів Король. — Вона бігає занадто швидко. Це все одно, що намагатися зловити Хап-Хапа. Але я напишу пам’ятну записку про неї, якщо хочеш... Вона — таке лагідне, доб­ре створіння, — ніжно повторив він про себе, розгортаючи записну книжку. — «Створіння» пишеться через два «н»?

Цієї миті Одноріг пройшов повз них, засунувши руки в кишені.

— Цього разу я взяв над ним гору, — звернувся він до Короля, ледве зиркаючи на нього.

— Насилу! — відповів роздратовано Король. — Ти не мав права колоти його рогом, розумієш.

— Це не заподіяло йому шкоди, — недбало зауважив Одноріг і пішов собі. Раптом його погляд упав на Алісу. Він рвучко повернувся і деякий час стояв, розглядаючи її з виразом глибочезної огиди на обличчі.

— Що... це... таке? — нарешті запитав він.

— Це дівчинка! — нетерпляче пояснив Гейха і виступив уперед, щоб відрекомендувати її. При цьому він простяг руку в її бік на англосаксонський манір. — Ми знайшли її лише сьогодні. Оце така її натуральна величина.

— Я завжди думав, що такі дивогляди існують лише в казках! — сказав Одноріг. — Вона жива?

— Вона вміє розмовляти, — урочисто відповів Гейха.

Одноріг замріяно подивився на Алісу і звелів:

—