Читати книгу - "Забути, щоб згадати, Ольга Обська"

Мабуть, Найт про цю проблему теж здогадувався, бо зненацька зняв з себе теніску і простягнув Лені. Двічі просити її не треба було — звідкись справа уже було чути голоси, що наближалися. Швиденько, поки принц не передумав, Олена одяглася в його сорочку, яка цілком годилася за коротку сукню.

Хоча чого б це Найту передумувати? З його ідеальною накачаною фігурою цілком можна розгулювати парком з оголеним торсом. На підтвердження своїх думок, Олена подивилася на принца. А краще дивилася б під ноги. Її підбор вкотре застряг між плитками. Намагаючись утримати рівновагу, вона мало не впала на клумбу.

Найту, мабуть, добряче набридла і черепашача швидкість пересування і незграбність пораненої супутниці. Він підхопив її на руки і швидким кроком попрямував у бік палацу.

— Відпустіть, — заверещала від несподіванки Олена. — Негайно відпустіть.

Не те, щоб їй було неприємно. Навпаки. Набряклі ноги, яким уже не треба було утримувати тіло, перестали нити. М'язи, що втомилися підтримувати рівновагу, розслабилися. Це було блаженство. Правду кажучи, частину шляху, що залишилася, Олена вже не змогла б подолати. Хіба що повзком. Або ось так — у сильних міцних руках Найта. Але водночас із полегшенням Олена відчувала ще цілий букет суперечливих почуттів. І основне — їй було ніяково. Вона знала, що трохи повненька. Через це ніколи не дозволяла хлопцям брати себе на руки. Щоправда, принц виглядав так, ніби йому було зовсім не важко. Він крокував, ніби в руках була пушинка. Хоча чого дивуватися? По Найту ніколи не можна здогадатися про його справжні почуття. Он, як здивовано дивляться на них перехожі. Оленці від цих поглядів хочеться крізь землю провалитися, а принц йде собі і хоч би що — жодної емоції на обличчі. Еге, Олені б мати таке самовладання! Але в неї його не було, тому вона знову повторила з відчаєм:

— Осяяний Найте, відпустіть!

— Я організував екскурсію, тому відповідаю за Вашу безпеку. Відпущу вас, коли доставлю до кабінету лікаря. Своїм ходом ви потрапите туди в кращому разі завтра під ранок.

Це, звичайно, було чистою правдою. Але слово «лікар» віднедавна стало викликати у Олени тремтіння. В голові відразу спливла розповідь Маріелли про часті випадки смерті пацієнтів королівського ескулапа. І хоча Осяяний Мей був мертвий, а отже, тепер у Палаці Його Пресвітлості працює інший лікар, де гарантія, що він теж не проводить над пацієнтами жахливі магічні експерименти?

— Не потрібен мені лікар! — гаряче запротестувала Олена. — Подумаєш, кілька подряпин.

— Добре. Тоді я сам оброблю рани.

Господи, ще не краще. Ні перший, ні другий варіант Олену зовсім не влаштовував. Хто б міг подумати, що на неї чекає третій, набагато гірший за перші два.